— Агрегат Дмитра Горицвіта!
— Чи то самоскидка, чи вітряний млин, — ніяк не второпаю.
— Дмитре Тимофійовичу, скільки думаєш викосити?
— А на своїх лобогрійках добре нагрієте лоби, поки переженете мене.
— Змагаємось?
— Можна.
— Дмитре Тимофійовичу, ти ж хоч кінцем кісся хмару не поколошкай, бо знову дощ піде.
Перевіривши роботу бригади, Дмитро підійшов до облюбованої ділянки.
Золотисті сонячні долини уже були наповнені рухливими постатями колгоспників, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвітало яскраве святкове вбрання молодиць і дівчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з в'язками перевесел; десь, зовсім недалеко, високий спів коси наздоганяв пісню жайворона і м'яко розсівався в схиленім полі. Біля самого небосхилу розкинувся білий табір хмар, на їхньому тлі чітко пропливав комбайн.
Ясно і повно запам'ятовувалися розлогі мазки літнього ранку.
З насолодою одвів руки назад, і грабки з присвистом влетіли в полегле стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зітхнуло і, гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула коса і згасла с житах. Цілий живий сніп, мов дитина, перехилився на покіс з колиски грабок.
Розмашисте, весело пішов Дмитро уперед. Розімлілі хмари ледве наздоганяли його своїми поморщеними тінями. Свіжий вітрець обвівав русий вигорілий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи бронзовим литтям виділялися на плечах і шиї, а на обличчі гордовите зосередження почало розмиватися усмішкою.
Іскрилася і співала коса. Співало і серце бригадира.
По всьому видно, що його діло порадує і повчить не одного колгоспника.
Рівними високими покосами влягалася щира праця і ніжним пріснуватим духом парувала під зливою сонячного проміння.
Високий південь стояв над косарем.
Присмерком обліковець обміряв прилюдно скошену ділянку і серйозно повідомив косарів:
— Агрегат Дмитра Тимофійовича викосив півтора гектара.
— Завтра викосимо два, — промовив Дмитро, приймаючи вітання косарів. Очі його, зігріті сяйвом приязні, схвильовано дивилися на милі обличчя рідних людей.
XXXIII
Поїзд підходив до рідного міста, і Леонід уже не міг одірватися від вікна, від мерехтливого бігу димчастих, притрушених сонцем ялинок. Загуркотів, одлітаючи назад, залізний міст, і з-під синього неба вирізьбилися строгі контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб підпирали мармурові хмари, що брилами налягали на ріку.
— На-дій-ка. На-дій-ка. На-дій-ка, — вистукували колеса. І серце Леоніда раптом стискалося у грудочку: "А що, коли виїхала з села?.. Ні, не може бути... Приїду і зразу ж налякаю: "Пропав я, Надійко, — на іксах і ігреках погорів".
На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом і зразу ж омивалося щасливим усміхом.
— Як же так, Льоню? — злякано запитає.
— Хіба я винен, що в мене така учителька була. Він, ледве стримуючи хвилювання, бачив удалині милий образ дівчини. І одночас, десь за синню небозводу, йому мерехтіли розвішані огні великої столиці, всміхалися нові юні друзі, допитливо і з надією дивились на молодість очі сивих учених. Бачив себе то в стінах військової школи, то на темному кордоні, то в зловісних сполохах війни. І всюди відчував себе частиною рідної країни, гордим сином її. За ці дні Леонід навіть зовні покращав, а коли йшов — не чув землі під собою.
На ходу першим вискочив на перон.
В перехрестях риштування летів угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком і ніжною дівочою піснею. Один голос особливо схвилював Леоніда: так співала Надійка. У неї навіть найсумніші пісні не притискались підбитим птахом до осінньої стерні, а підмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рікою, щоб іще міцніше пізнати її глибину, простір і випливти на переснований промінням берег.
— Льоню! Льоню! — Розводячи могутніми плечима потік людей і махаючи картузом, до нього біг осміхнений Василь Прокопчук.
Ось він ледве не налетів на якусь огрядну жінку з двома валізами. Щоб стриматись, підхопив її вгору, обкружляв навколо себе і бережно поставив на землю.
— Звиняюсь, громадянко.
Жінка спочатку тільки перелякано очима повела, але зразу зрозуміла в чому справа і насмішкувато промовила:
— Спасибі за безплатну карусель.
Та заклопотаний Василь навіть не обернувся,
— Здоров, Льоню. Так і знав, що ти сьогодні приїдеш. Серце чуло! Спеціально машину затримав. Конференція у нас відбувалась. Як здоров'я, Льоню?
Та не здоров'я зараз цікавило Прокопчука. Він і хотів і боявся запитати: чи склав іспити товариш. А на його зосередженому обличчі нічого не розбереш.
— Василю, — тихо запитав Леонід, — Надійка дома?
— Виїхала, — зітхнувши, промовив Василь. — Дві години назад поїзд одійшов.
— Виїхала? — похмурнів Леонід.
— "Не витримав", — вирішив Василь і теж нахмурився.
— А Степанида приїхала?
— Приїхала. Пройшла конкурс. В університет витримала. От яка в тебе сестричка, — радісно почав і осікся: обережніше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льоні. — Ну, і в нас теж весело. Такі діла тут пішли. Григорія Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвіт які чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронівни — прямо як зоряне небо... В новому колбуді скоро гратимемо.
— Молодці, — усміхнувся.
"Напевне склав", — повеселішав Василь.
— Оце й дома у мене радості. Батько, певне, місця собі не найде, — оживає Леонід, уявляючи, як старий нескінченними розмовами наводить терор на усіх знайомих.
"Склав, склав", — твердо вирішив Василь і засміявся.
— Льоню, і тебе можна привітати?
— Можна.
— Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочці вимотав. Ах ти, академік нещасний. — І Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору.
— Василю, задушиш.
— І задушу. Не міг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушніра. Льоню, — змовницьки поглянув: — А плюс Б — скільки буде?
І вони обоє вибухнули реготом.
— Алгебру списав у кого-небудь?
— Уяви, що не я, а до мене заглядали.
— Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиниці, а в сумі вийшло три — посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономічні курси командирують.