— Багато?
— Багато, багато! — зрадів Карпо, і мова його стала жвавішою. — Стільки ви не скоро заробите в колгоспі...
— Ох, і сукин же ти син! — отверезив його Сергієнко. — Ти людську совість хочеш злодійським карбованцем вирвати! Як печінки у нас колись виривав?
— Полікарпе Явдокимовичу...
— Замовч, стерво погане. В міліції поговориш...
Карпо аж затрусився: зрозумів — Полікарпа нічим не обломиш. До дрижання напружилось міцне тіло. Люто відхилився назад, скошеним оком зміряв віддаль до річки і кинувся з вилами на Сергієнка. Той спритно відскочив убік, метнувся до другого стіжка. Карпо круто обернувся назад, щоб зустріти Полікарпа з протилежної сторони: хотілося вбити чоловіка з одного вдару — тоді не буде слідів крові. Але Сергієнко, очевидно зрозумівши намір Карпа, щось крикнув і побіг до Бугу.
"Оце гаразд. Сам до ріки побіг", — зловтішне рвонувся вперед.
— Їж, зараза, і хай тебе раки їдять! — перекривився в злобі, наздоганяючи Полікарпа.
І в цей час хтось, як обухом, вдарив його по голові. Карпо, випустивши вила, широко закружляв по лузі, але втримався на ногах.
"Дмитро Горицвіт", — з жахом різнула догадка.
Але коли мигнула блискавка, він побачив, що біля Полікарпа стояв його син Леонід.
"Тепер кінець", — похололо всередині, і він м'якими котячими стрибками кинувся шукати порятунку до Крупяка.
Скошений луг шершнями опікав йому ноги; у пітне тіло кліщами в'їдалось насіння, моторошними людськими голосами обзивалась ріка, а попереду грізно схрещувались блискавиці.
І все, усе йому здавалося чужим і ворожим на цій грозовій землі.
* * *
Глухові лісові дороги і бездоріжжя надовго замели Карпові сліди. В похмурого лісника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбійницьким виразом обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок і нову роботу. Коли він уперше побачив насторожену високу постать лісника, то зразу ж з опаскою покосився на нього: "З таким не доведи господи стрінутися в тісному закутові... Це — фрукт!"
Другого дня Карпо прокинувся в невеличкій небіленій кімнаті, забризканій краплинами застарілої живиці. У вікно обережно постукували гілки чорноклену, обтрушуючи на землю і шибки ще неблискучу матову росу. На широких лавах стосами піднімалися пачки осикової стружки.
"Скільки її!" — здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих платівках.
За стіною хтось скочив босими ногами на підлогу, смачно позіхнув і гукнув тремтливим тенорком:
— Агей! Брашка Шкаварлиги, піднімайсь!
Карпо також схопився з постелі, з усмішкою подумав: "Брашка Шкаварлиги. Краще не вигадаєш!" — І зразу ж його обличчя стало шанобливим, підкреслено радісним: на поріг, згинаючись, увійшов з якимсь обтесаним цурпалком сам господар. Його м'ясисті порізані щоки зараз, після гоління, були вогкими і темносиніми; на підборідді ясніше виділявся задавнений шрам.
— Добре виспався? — забуркотів, обертаючись назад усім тулубом, по-вовчи. Щільно закрив двері, широко став посеред хати, похмурий і зосереджений.
— Дуже добре. Як в рідної мами, — з перебільшеною вдячністю сказав Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився.
"До цього нелегко під'їхати" — визначив, і мова стала більш стриманою.
— На роботу сьогодні підеш? Чи ще... теє, відпочинеш? — "Теє" було сказано таким тоном, що виключало всякий відпочинок.
— Можна і сьогодні.
— Ага! Дивися сюди і, теє, запам'ятовуй, — поклав на стіл обтесаний цурпалок. — Робота буде неважка, та вміння потребує. Ти будеш вистругувати з осичини торець. Довжина — вісімдесят п'ять сантиметрів, ширина — десять. У роботу іде таке дерево, що має не менше сорока сантиметрів у діаметрі. З нього береш тільки верхні шари, де нема жодного сучка і гнилизни. Ось тобі зразок. Бачиш? Ну, та, теє, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах Миколу... Платню отримуєш від виробітку. Так що, теє, старайся. Особливо тепер — спасівка на носі! Зрозуміло?
— Зрозуміло, — мотнув головою, хоча до чого тут була спасівка — не второпав.
— Коли тебе хтось в лісі за роботою забачить, кажи: заготовляєш, теє, клепку для лісництва. Чуєш — клепку. Іди — поснідаєш з хлопцями і — гайда за діло.
Сніданок здивував Карпа: у глибоких тарілках димілося м'ясо, червоніла лісова малина, полита сметаною, жовтів брусок свіжого масла, а посеред столу поруч з молоком стояла пляшка з горілкою.
"За такі харчі усю твою получку видеруть, — недовірливо оглянув страви скупий Карпо. — Зарання треба рознюхати, що воно і як. Чи це, може, тільки приманка?"
З Миколою, кирпатим задьористим чоловічком, який тремтливим тенорком підсміювався з підпарщиків Шкаварлиги, Карпо швидко порозумівся, але зайвого розпитувати — не розпитував.
Після сніданку обоє вийшли з лісництва.
Біля озерця на галявині подзвонювали дзвониками породисті корови лісника. Велика кудлата вівчарка не пускала їх у гущавину і до високого стогу сіна.
"Живе лісник мов поміщик", — заздрісно подумав Карпо, коли через дорогу з хрюкотом і верещанням промчав табун напіводичалих свиней.
Чим глибше входили в несходиме чорнолісся, тим більше впадало в око запущення і безгосподарність. Скрізь валялися розлаписті верхи, почорнілі стоси однометровок, клітки хворосту, серцевини осичини. Необкороване і обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявіло і заражувало здоровий ліс.
Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кілька осик, і гостра пила засичала по їхньому живому тілі. Розсвіжували стовбури. Микола вміло роздвоїв один кряж, показав Карпові, як треба виколювати торець.
— Що ви робите з нього?
— А ти не знаєш? Тобі "теє" не пояснив? — сказав з смішком про Шкаварлигу. — Стружку добуваємо.
— Яку стружку? — запитав, начеб і не бачив її в вічі.
— Церковну, — знову засміявся. — Ту, з якої баби квітки до свят роблять.
— І якийсь зарібок перепадає, чи де там? — запитав обережно і наче недбало.
— Тепер наші діла вгору пішли. Своїх конкурентів придушили і ціну на товар підвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видумає тобі чогось!
— Він такий чоловік, — невнятно похвалив, щоб випитати яке слово.
— Комерсант заядливий, — пожвавішав Микола. — Копійку з-під самої землі видряпає. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам! На них прогоріли наші конкуренти. У них фуганки не беруть стрічки ширшої за шість-сім сантиметрів, ми ж — на десять захоплюємо. Скільки я помарудився, поки такий інструмент видумав, — натиснув на "я".