— Прочитай, сину, що-небудь вголос, — відірветься мати від пряжі.
Підведе голову від книги, ще розмірковуючи над чимсь, зашарудить твердими негнучкими пальцями по сторінках і запитає:
— Вам про господарство, може?
— Нащо мені про господарство, і так щогодини в очах стоїть тобі. "Кобзаря" почни.
В'ється, фуркоче джмелем над долівкою веретено, невеликим вогничком кліпає каганець, і глухуватий чіткий голос Дмитра віддаляється, перед очима простеляться далекі світи, і слово добирається до самого серця та й сльозою інколи прокотиться по вдовиній щоці.
— Ще в тебе, Дмитре, є які книжки?
— Про Леніна, Володимира Ілліча.
— Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловік... Як здоров'я його?..
І знову глухуватий голос відкочується в далекі світи, і вже, здається, кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибірські вітри і сніги. А з тої метелиці випливають примружені розумні очі невсипущого трудівника, що зогрів кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем і усміхом.
В задумі проведе рукою по чубатій голові сина і не помітить насмішкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось, що Дмитро ще невеликий. І тільки весною здивувалась і зачудувалась: коли виріс такий?
Якось погожого дня вона знадвору білила хату. І не почула, як на подвір'я увійшов Дмитро з чобітьми за плечима — першими чобітьми, заробленими власним мозолем.
— Як пошив швець? Не тісні?
— Наче добре показує. В ході треба спробувати, — ніби байдуже відповів.
— От і взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.
— Як старий деркач на бані, — всміхнувся, відчиняючи сіни.
Так і не вийшов похвалитися обновою.
Підвівши призьбу, Докія увійшла у хату і сплеснула руками з несподіванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий піджак наче недбало сповз із правого плеча; з-під чорної, трохи збитої набакир батьківської шапки впав на вухо темнорусий, із золотистими іскорками чуб. Орлиний ніс нависав над глибокою борозенкою верхньої губи; нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок синюватих зубів. "Невже це її син?"
Ще сьогодні, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях, неквапний, він був підлітком, а це зразу парубок — хоч зараз весілля справляй. І радісно матері стало, і турбота шкрябнула: одружиться скоро, відділиться і хтозна яку дружину підбере — може, ложку борщу на старості літ пожаліє свекрусі.
— Як мені, мамо? — скрипнувши чобітьми, легко пройшовсь по хаті — де та й незграбність поділась, коли й вспів парубочу гордовиту похідку перейняти...
"Який же він славний! Вилитий Тимофій, — за кожним рухом слідкувала мати, і те, що було звичним — другий не помітить, — їй здавалося найкращим, дарованим тільки синові її. — Вилитий Тимофій. Мовчазним лише вдався, радощів мало. Нічого, між людьми обітреться — тямовитий!" — заспокоїла сама себе...
Б'є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим димом, підтинає хопту , і щетинистий осот не годен проколоти огрубілих темнозелених пальців. Спочатку вогником пробігає біль по зігнутій спині, та незабаром розтає, і криця проворно зрізує зелені, з рожевими квітами, мережки покрученої березки, крапчасте плетиво мокрецю, рівні стріли мишію.
"Коли б це невістку Дмитро до хати привів, веселіше було б, жалувала б її. Та де там — хоч не говори з ним про це. На півслові обірве, нахмуриться, весь у себе ввійде".
— Коли поміч в гарячу пору потрібна — покину свою роботу і з вами буду полоти.
— Я й сама впораюсь.
— Тоді й говорити нема про що, — і, розгніваний, вийде з хати.
...Припортили, видно, хлопця, навік припортили. Щоб тебе, Сафроне, і твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив мені сина. Хоч би до доктора поїхав Дмитро, та як йому про це сказати... Щоб тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозі прибила, — поринає в згадки Докія...
Ill
...Село купається у теплі, сонці та веселому співі веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потім парубоцтво, дівчата, а пізніше, поважно міркуючи про се, про те, — господарі й господині.
Великий на пагорбі майдан зацвітає широкими кольоровими спідницями, і дівчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому із чаркою приходили. Парубки стоять гордовиті — знають: має їх дівчина сама відшукати. Так уже на Поділлі заведено — дівчина, знайшовши хлопця, що приходив до неї взимку в гості, прилюдно цілує його тричі, дарує хустинку — і нічого дивного нема в цьому.
На пагорбі молодь уже рихтується танок вести, береться за руки або за кінці хустини, щоб не розірватись; живе коло, як перстень-самоцвіт, сколихнулось, і сильний високий голос покриває низький гул:
Чого рано спустошано,
Ромен-зілля іскошано.
Молодими голосами славить пісня невсипущу працю й любов. А з усіх вулиць валить молодь. То тут, то там дівчата, соромлячись, підступають до хлопців.
"Тільки до мого ніхто не підходить, — з заздрістю дивиться Докія на інших, стоячи між молодицями свого кутка. — Хіба він піде до кого?"
Ось пропливає в широкій голубій, на зборах, спідниці дорідна висока Марта, прийомна донька сільського багатія Сафрона Варчука. Колись давно у тяжкий рік вимерла на хуторі з голоду сім'я бідняка Сафрона Горенка. Залишилася тільки дівчинка-немовля, її і взяв за дочку Варчук, надіючись, що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить. Одначе дівчина вижила. До неї, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук, та й Сафрон хоч і косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався: не ті часи. Ніхто дівчині не нагадував про її батьків, і довго Марта не знала, що вона лише приймачка Варчуків.
Зараз обіч Марти іде Карпо Варчук, сяє хромовими чобітьми і рудою пухнастою чуприною. Ось він нахиляється до Марти, аж чуб вогником займається на терновій хустці. Парубок щось шепоче дівчині. Та відпихає його і затискає вуста, щоб не розсміятись. Карпо начебто ображено, заплітаючи вигнуту ногу за ногу, іде ліворуч, а Марта пливе до невеличкого гуртка парубків, де стоїть Дмитро.
"До кого ж це вона підійде? Десь до Ліфера — лавушника Созоненка".