— Мамо! Наш тато не скоро повернеться додому. З дядьком Варивоном підуть на Буг бити остями рибу.
— От невгомонні. І не відпочинуть після роботи. Яка там тепер у повідь риба?
— Її багато в цьому році рибалки б'ють, — довгасте, біляве, уже пропечене сонцем і вітрами обличчя хлопчика було зосереджене, і в чорних очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радість, а батьківський з горбинкою ніс трепетав рожевими, трохи підрізаними посередині ніздрями.
— Як тобі не совісно, Андрію. Це ти цілий день по полях гасав!
Помовчав хлопець. Обличчя стало ще більш зосередженим.
— Ні, мамо, я тільки після пізнього обіду пішов, — поглянув на матір. І в очах погасли світлі горошинки.
— А за Ольгу забув?
— Ні, не забув. Якого свистуна із верболозу вирізав, — усміхнувся хлопець, виймаючи з кишені двобічного свистка. — Тепер повна хата в нас музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.
— Ех ти, рибалко. З миски тобі ще рибу ловити, — любовно охопила мати рукою сина, і той поважно відхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто — пригортають, наче маленького.
А шо він уже був не маленьким, а поважним і шануючим себе господарем — це, крім матері, знали усі: і школярі, і вчителі, і рибалки, і, особливо, шофери. Підсвідоме наслідуючи батька, він міг з таким гордовитим виглядом пройти по селу, що й найзапекліші забіяки не наважувалися зчепитися з ним. Андрій навіть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.
Помітивши пристрасть сина до машин, Дмитро зайшов у школу, запитав учителя, як учиться його школяр.
— Прекрасно, Дмитре Тимофійовичу. Блискуча пам'ять у хлопця. Тільки зосереджений не по роках. Що гасає по машинах — не біда. Йому це навіть у користь: між людьми може говіркішим ставатиме, — і розсміявся. — Пригадав я, Дмитре Тимофійовичу, одну пригоду в себе в класі. Пояснив якось новий урок і питаюся:
— Діти, зрозуміло?
— Зрозуміло, — веселим хором відповідає моя малеча.
— А хто перекаже?
І раптом тиша в класі. Завмерло все.
— Так хто ж розкаже урок?
— Я! — швидко піднімає руку синок Варивона Очерета. — Дивлюсь на нього, а на обличчі хлопця стільки дитячої радості, сміхотливої хитрості і якоїсь непевності, що ніякий артист цього не передасть. І раптом мій школяр, лукаво блиснувши очима, замість уроку випалює: "А мої мама сьогодні пекли пиріжки з ожиною. Смачні, смачні" — і швидко сідає на місце. Ця відповідь була такою несподіванкою для мене, що я ледве не покотився зі сміху. Та й в класі аж шибки затряслися. Пересміялись усі. Бачу, Андрійко підіймає руку, нахмуривсь і каже серйозним-пресерйозним голосом: "Василь Очерет трохи неточно відповідав". І розповів увесь урок. Та як розповів! З такими доповненнями, про які я ні словом не обізвався.
— Ти ж звідки це знаєш?
— В мого тата книжки є...
Раз після закінчення учбового кварталу Андрій приніс кулька з цукерками і печивом. Усе розподілив на п'ять частин і почав діловито обділяти домашніх.
— Андрію, які в тебе одмітки? — поцікавився Дмитро.
— Одноманітні.
— Як це так?
— Усі — відмінно.
* * *
Поспішаючи до правління колгоспу, Степан Кушнір побачив, як з бічної вулиці вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помітив її, заклопотано попрямував у протилежний бік: зараз нарватися "на домашній контроль" найменше, що бажалось. Може він і проскочив би в зелену, обсаджену тополями вуличку, але в цей час її затопив табун молодняка: телята, з по-осінньому вогкими очима, погойдуючись, пливли і пливли ніжними золотистими хвилями.
"Важний молодняк", — посторонившись на обочину, пильно слідкував за живим коловоротом.
— Любуєшся, Степане? — підійшла до нього Ольга Вікторівна, струнка чорноока молодиця. Важкі вороні коси відхиляли її голову трохи назад, і тому похідка Ольги Вікторівни здавалась гордовитою, міцною.
— Любуюсь, жінко... Гляди, років через два у нас молочні ріки попливуть. Молочні.
— Тільки які то будуть береги? — так сказала, що чоловік зразу ж посторонивсь і заспішив на ферму.
— Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевірю одне діло. Скоро повернуся.
— Може, разом підемо?
— Чого там разом? Якось і без головихи сьогодні обійдеться. Ти за цілий день натомилася на буряках. Відпочинь, — великодушно пожалував.
— Спасибі, чоловіче. Як ти мені даси кращу землю якоїсь ланки — більшого відпочинку й не попрошу, — промовила з насмішкою і строго поглянула на Степана виразними заволоженими очима.
— Та коли ви вже мені спокій дасте? І дома нема тобі ніякої підтримки, — загорячився Степан. — От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти працюватимеш, якої заспіваєш!
— Та вже якоїсь заспіваю. Ні голосу, ні розуму, мабуть, не втеряю. А тебе тоді поставлю на ланку, на саму пиріїсту землю поставлю.
— Зроби милість. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю. Сам виставлю.
— Що ж, рекомендація не з кращих, але спасибі й за це — все-таки рідня заступиться за рідню, — усміхнулась і притулилась до руки чоловіка. — Степане, прослідкуй за одним трактористом, що біля Бугу працює. Дуже хитро оре чоловік: уміє мілку оранку заличкувати для людського ока кількома глибокими скибами.
— Це я зараз зроблю! — повеселішало слово Степана: не сподівався, що владна дружина так швидко закінчить неприємну розмову.
— А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе діло було?
— Та... — зам'явся Степан.
— Тепер розумію: ти просто тікав од мене. Правда, Степане?
— Правда, Ольго! — весело погодився, і обоє засміялися.
V
Дмитро, дарма що став ширшим у плечах і наче побільшав на зріст, легко зіскочив на ще пругку землю і поклав руку на коротко обстрижену гриву. Кінь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира і застиг на місці, трохи піднявши передню, в білій панчосі, ногу. На розумне синє око золотою сіткою впала тінь довгої вії.
Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, і той легко вдарив його м'якими, темного оксамиту губами в ямку між плечем і грудьми.
— Як грається з тобою, Дмитре Тимофійовичу, а іншого й не підпустить до себе, — підійшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
— Бо Дмитро Тимофійович любить і шанує худобину.
Його по голосу коні за кілометр пізнають, — вийшов зі стайні Варивон Очерет. — Вони музикальний слух мають.