— Чиста правда! — ефектно вийняв із внутрішньої кишені пальта невелику, в зелених берегах, книгу.
— Варивоне Івановичу, голубчику! — зовсім обм'як од радості чоловік. — Це ж не книжка, а мрія! Мрія моя! Я теж про гібридизацію думаю, — ухопився обома руками за подарунок і притис його до грудей.
А Дмитро у подиві нахилився вперед: в тремтливих од хвилювання пальцях Данила Петровича він пізнав свою книгу.
— Спасибі, спасибі, Варивоне Івановичу, — забігав по хаті Навроцький і кудись непомітно сунув подарунок. — Скільки я розшукував її. Хотів уже до Києва їхати — засісти в бібліотеці і переписати від палітурки до палітурки. От удружив, так удружив! Чим же я тобі віддячу?.. Варнвоне Івановичу! — раптом рішуче блиснули очі в Навроцького. — Вділю тобі кілька зернин свого жита.
— Та не треба, Даниле Петровичу. Не хочу вас зобижати...
Дмитро ледве не застогнав, позеленів, нетерпляче подався вперед до Варивона, але той застережливо і грізно покосився на нього.
— Ні, ні! Ти не зобидиш, а порадуєш мене. Знаю, в які руки зерно йде! Все знаю! В таких руках воно не розтечеться, як вода у жмені.
— Воно то вірно — не розтечеться. Але ж... — шанобливо ламався Варивон.
— Без усяких "але ж!" — вигинаючись поміж ящиками і мисками, проворно попрямував до шафи. Але, щось згадавши, зупинився: — Тільки куди ж це Юрій заховав зерно?
Дмитро аж захитався і обм'як.
— Ні, таки у шафі, — сказав переконливо Данило Петрович і зашарудів, задзвонив руками, перебираючи якісь пакуночки і слоїки. Через хвилину, урівноважений і прояснений, він гордовито підійшов до Варивона:
— Візьми мою працю, бригадире. Хай вона тобі щастя принесе. Останні зерна віддаю, бо вірю тобі.
Пучка великих іскристих, з найніжнішим пушком зернин лягла на широку долоню Варивона, і чотири голови схилились над нею, наче над золотим розсипом.
Першим опам'ятався Данило Петрович. Вологими, мрійними очима оглянув усіх своїх гостей, обережно позадкував назад, трохи відхилив двері у другу кімнату і тихо, щоб не сполохати людей, напався на жінку:
— Стара, що ти собі думаєш? Давай скоріше обідати. Скоро усіх голодом замориш. Вічно ти, як почнеш возитися... Сливняк там у тебе якийсь знайдеться? Із зимостійких слив?
— Усе знайдеться. Тільки ти вже не йди до гостей, поки я їх не посадовлю за стіл.
— А то чому?
— Тобі ж довго команду змінити? Знову зарепетуєш на всю хату: гості у нас обідати не будуть!
— Так уже і зарепетую, — промовив примирливо. — Ти ще не знаєш, які люди у мене. Один Варивон Іванович чого варт. Знаєш, що він мені привіз?
— Певне, якесь зерно? Знову піддобрюєшся, щоб останні миски вициганити? Скоро доведеться нам із горшків їсти, — похитала головою і усміхнулася.
За обідом Данило Петрович майже нічого не їв. Легко перехилить чарку густого сливняку, щипне шматок хліба, і знову очі розбігаються по сторінках книги.
— Це тільки подумати! — з подивом, з захватом і зітханням вириваються слова про гібридну пшеницю. — Багатолітня! Багатолітня, товариші!
— Як людина, — піддакує Варивон.
— Ну, то вже ти занадто, Варивоне Івановичу, — обережно поправляє Навроцький і, знову косуючи оком на книгу, вигукує: — Скільки простору перед нами, аж рукам і серцю радісно! Що з природою робиться.
— Радянська наука робить, — делікатно поправляє Варивон.
— Радянська! Сталінська! Бач, що товариш Сталін сказав:
"Сміливіше експериментуйте, ми вас підтримаємо..." Це, думаєш, одному вченому сказано? Це мені, тобі і... — поглянув на Дмитра, — нам усім сказано. Що б ми не робили, треба робити сміливо, з радісною душею. Ех, скоріше б весни дочекатися... Зробиш щось путяще — і ідеш своєю землею такий щасливий... як у перші дні кохання. Навіть сонця не помічаєш.
— Сказився старий, — презирливо зібрала бляклі уста дружина.
Данило Петрович поглянув на неї і знову звернувся до
Варивона:
— Ох, і порадував ти мене... Віддалена гібридизація. У мене тут є свої міркування. Від практики домисли йдуть... — набігла свіжа думка... — А скажи: звідки ти дізнався, що мені саме такої книги бракує?
— На ярмарку з вашими колгоспниками гомонів... Навіть знаю, що вас чорнокнижником називали.
— То діло давнє було, — обізвався з неохотою і раптом Пожвавішав: — Давайте разом напишемо Трохиму Денисовичу задушевного листа і попросимо, щоб він надіслав нам трошки свого чудодійного зерна...
Дмитро, примружившись, лукаво подивився на Данила .Петровича. Той зрозумів його погляд і осікся.
— Багато до нього таких листів надходить, — завагався Варивон.
— Багато?.. А ми від імені двох колгоспів пошлемо. Від Вашого і нашого. З усіма підписами і печатками. Неодмінно уважить нам Трохим Денисович. Варивоне Івановичу, ти легку до письма руку маєш?
— Аякже! — відповів завзято і з надією глянув на Дмитра. Той схвально кивнув головою і витер з чола краплини млосного поту.
— Та ти хоч людям поїсти дай. Одна нетерплячка, а не чоловік, — втрутилася дружина...
Уже довгі тіні повибігали з усіх закутків, коли Варивон, Дмитро і Сергій розпрощалися з Данилом Петровичем.
— Варивоне Івановичу, ти ж підписи післязавтра притаскай, щоб діло скоріше проростало.
Тільки рушила машина, Варивон зразу ж обуренням накинувся на Дмитра:
— Які тебе чорти з лікарні погнали? А тепер уже гориш увесь!
— Щось трохи гуде, — погодився. — Може від сливняку?
— Від великого розуму. Теж мені оратор знайшовся! Ледве всієї справи не зіпсував. І чого я зв'язався з тобою, ведмедю нещасний. Сам дивуюся! Ти, видно, сам собі не подобаєшся!
— То, Варивоне, дуже погано, коли хтось сам собі подобається.
— О, вже мислитель знайшов зачіпку. Ну. та дідько з тобою — бери! — обережно витягнув загорнуті в хустину зерна. — Щастя вирощуй. Усі колгоспи порадуй ним.
— Варивоне!.. Дружок! Спасибі, Варивоне, — обома руками вхопився Дмитро за хустину і засміявся: — це зерно не дасть мені захворіти!
— Коли б то так, — пробурмотів Варивон. — Привіз би його декому без твоїх роз'їздів.
— Варивоне, і ти думав про мене?
— А про кого ж! Не бачив, які бісівські вогники загорілися в тебе, коли в лікарні сказав про жито. Тоді й подумав я: дістану зерна для друга — звеселю його... А він старими словами Навроцького на переляк бере. Словом ти... вульгарний механіст!