Векша

Страница 4 из 4

Ивченко Михаил

— Ти будеш довго мені жирувати з хлопцями? Знаю, я все знаю, що ти робиш! Ти думаєш, не бачу? Брешеш! Як кобила ржала, коли обнімав!

Та "тьотя" швидко зашепотіла, й чоловік стих.

Виїхали вдосвіта рано, культурник поспішав на базар.

Було темно й сіро. Надворі стояв густий туман. Під колесами бовтали калюжі. За який час десь заманячіли вогоньки міста.

І раптом сталась несподівана річ.

Віз ускочив поміж кригою в вузенькі колії й застряв. Спочатку коні сіпали, а далі рішуче стали, скільки не бив їх Векша.

У Векші черевики були порвані, підошви підв'язані мотузками.

Він подивився на них і сумно захитав головою. А далі звернувся до культурника:

— А чи не могли б ви, товаришу, як-небудь пособить?

— Що саме?

— Та треба вилізти та піддержати воза.

— О, ні, цього ніяк не можу! Промочу ноги, застуджусь! А чому б вам цього не зробити!

Тоді Векша поволі підняв ногу й показав черевика.

— Хм! Ото біда! Ну, то як знаєте, товаришу, а виїхать треба. Та й на базар щоб не спізниться.

Тоді Векша зіскочив на горбок, хвилину постояв, а далі махнув рукою й пішов.

Трохи пізніш він заскочив до хати на хуторі, постукав, щось сказав і пішов.

А культурник сидів на возі й чекав.

У груди Векші студив вогкий вітер, поли шинелі тріпотіли. Але Векша йшов швидко, розмахуючи рукою.

Вогні міста, чимдалі яскравіш, вставали з туману.

Векша вже думав: він неодмінно вступить на завод. Там гурт робітників, там можна жити дружно й весело!

І Векша посміхався цій думці.

Інколи він піднімав голову, витягував губи й, здавалось, гострим лицем нюхав повітря.

Лютий, 1924 м. Київ