Догадався Векша: царя ждуть.
Думав, що самого Перуна вгледить, аж воно вийшов непоказний собою чоловічок у хламиді пурпуровій довгій. На ньому шапочка кругла золочена, чревії квітами та хрестами розшитії.
Охорона лишилася нерухомою, а служки всі й дідок-варяг з ними попадали ниць. Ніхто й не писне, лиш чути було, як шелестіла на цареві хламида та чревії по кам’яній підлозі човгали.
Кволий, зажурений, не глянувши ні на кого, подибав цар у сад. А вже потім за ним і охоронці рушили.
Очам своїм не вірить Векша — чого б то йому в славі, в пошані такій невеселому бути?..
Ромеї дуже любили розважатися різними ігрищами-змагами, а найбільше кінними перегонами на легких парокінних колісницях, і часто влаштовували їх на іподромі, неподалеку Великого терема.
У Царграді було аж чотири об’єднання багатих городян, які виставляли на перегони коней і наїзників. Усі вони мали свої стайні, своїх впливових захисників, своїх прихильників, а також і свої власні назви. Назви об’єднанням давали за кольором їхніх колісниць. Голубі колісниці — голубе об’єднання, зелені — зелене, білі — біле.
Чатівники-вої, неодмінні учасники перегонів, завжди виїжджали на червлених колісницях. їхнім захисником і наставником був царів син Феофілакт, якого Роман зробив у шістнадцять літ патріархом[53], другим після себе мужем усієї Греччини. Феофілакт більше цікавився кіньми і кінними перегонами, ніж діянням духовенства і храмів. Для кожних перегонів наставник сам добирав коней і наїзників. І якщо котрийсь із воїнів виправдовував його сподіванку, здобував у змагах перемогу, Феофілакт радів, мов дитя, і щедро того обдаровував.
Правда, ромеї обдаровували й славили всіх переможців у перегонах. Кращих наїзників у Царграді знали й дорослі, й діти. Про них співці складали пісні, мудрі думці писали в книгах. Царі й ті шанували, іноді навіть запрошували на свої трапези.
Векша давно, відколи став чатувати царські хороми, також правує парокінною колісницею на ратних ігрищах, проте його ще ні разу не посилали на привселюдні перегони. Коні в нього були молоді, неприборкані, часто капризували, та й сам він, звісно, ще не вмів як слід ними владати.
Але з часом усе змінилося. Постатечнішавши, звикнувши до лагідного господаря, коні втихомирились, упокорилися. Векша також дещо втямкував, навчився, як вести ті перегони. І ось на останніх ігрищах він несподівано випередив геть усіх суперників-воїв, подивувавши тим і ратних мужів, і наставника. Феофілакт, похваливши Векшу, пообіцяв виставити його в наступних іподромних змагах.
Як здавна заведено, перші виїхали на широке поле іподрому червлені колісниці. За ними — голубі, потім зелені й білі. Від кожного об’єднання по п’ять.
Довкола поля вкопано безліч довгих лав, на яких сиділа сила-силенна люду. Біля виїзду стояли клітки з дикими звірами — левами, тиграми, вовками.
"Навіщо їх там поставили? — думав Векша. — Невже для того, щоб полохати коней ревом і гарчанням? А може, людям для розваги? Мабуть, для розваги".
Колись понад полем, розповідають, був широкий і глибокий рів з водою, а в ньому плавали дивовижні чудовиська — величезні, більші за людей, зубаті ящірки, річкові коні, свині-риби. Тепер тут уже цього немає, лише ото клітки із звірами стоять.
Цар із своєю ріднею теж майже завжди дивився перегони. Для нього на іподромі поставлена на двадцяти чотирьох кам’яних стовпах простора ложа з потаємним ходом до Великого терема. Обабіч ложі — по хоромі для царських служок і охоронників-гвардійців.
Тільки-но в ложі з’явився цар Роман у пурпуровій мантії (він один у всьому царстві мав право носити одяг такого кольору), розпорядник перегонів подав знак наїзникам розпочати біг. Вони шмагонули бичами коней, і колісниці майже одночасно рвонули з місця.
Над іподромом одразу зчинився неймовірний галас. Глядачі-уболівальники схоплювалися з лав, вимахували руками, підбадьорюючи вигуками своїх наїзників і беручи на глузи їхніх суперників.
Цього дня Векша ще більше подивував ратних мужів і наставника. Та й не лише їх. Від самого початку й до кінця заїзду він був попереду.
Щоправда, в найбільш небезпечному місці, біля одної з позначок, які стоять у обох краях довгастого поля, там, де треба повертати колісниці назад, Векша мало не перевернувся. Одначе все обійшлося гаразд. З усіх сил вчасно наліг, натиснув на піднятий бік колісниці і таки виважив, вирівняв її.
Як переможцеві, Векші звеліли неквапливо об’їхати біговою доріжкою довкола всього поля, щоб роздивилися його глядачі і цар із своєю ріднею.
— Віват! Віват! Слава! Слава!.. — вигукували розпалені городяни, аж поки він не поїхав з іподрому.
Не встиг завести коней у стайню, прибіг дідок-варяг. Веселий, радий, мовби не Векша, а він сам здобув перемогу. Поплескав по спині, заходився хвалити:
— Молодець! Молодець! Я зразу вгадав, що вірно слугуватимеш найсвітлішому, найбоголюбивішому василевсу. Тому й пораяв узяти воєм… Благочестивий владика Феофілакт дуже тобою вдоволений. Звелів після перегонів привести до нього. Став коней, переодягайся!..
Після відвідин патріарха дідок з радості сяяв. Ще б пак! Віднині його підопічний буде об’їжджати коней самого владики — таким великим повелінням обдарували, ощасливили цар із своїм сином Векшу за перемогу в сьогоднішніх змагах.
— Ось бач, ось бач, — тремтячим од збудження голосом вигукував старий, коли вони ішли від патріарха, — чи не казав я тобі, що немає ніде щастя більшого, як на землі ромейській! Тут і пригріють, і вчинять нечуване пожалування. Так я мовлю?
— Так, — буркнув Векша.
Дідок зиркнув на нього, усміхнувся лукаво:
— Шануйся, молодче, то, може, не тільки в кінських перегонах, а й у службі царській декого обскакаєш. Та гляди, — посварився кістлявим пальцем, — не забудь тоді про того, хто лишиться позаду, хто чинив тобі добро велике! Кажи: не забудеш?
— Про добро не забувають.
— Авжеж, авжеж. Знаю: ти повік пам’ятатимеш мене…
Перш ніж Векша попав до охоронників, ратні мужі-гвардійці заходилися йому тлумачити, які в них порядки-звичаї, як треба чатувати царя. Примушували переповідати все те, робити всілякі вправи, вдаючи із себе охоронника.