отож він узяв ті гроші як позичку й витратив їх, хоч міг би цього й не робити, оскільки майор Де Спейн запропонував йому окрему кімнату у себе в домі, щоб він жив там, скільки схоче, і не став нічого розпитувати, і ніколи б не розпитував, а старий генерал Компсон ще й на більше погодився — взяти його до себе в кімнату й спати разом з ним на одному ліжку, на більше, ніж майор погодився, бо без усяких манівців заявив:
— Коли ти спатимеш у мене, то й зима ще не мине, як я дізнаюся, в чому річ. Ти сам скажеш. Бо я не вірю, що ти просто так зрікся. Воно на те виглядає, але я досить надивився на тебе в лісі і не вірю, що ти без причини зрікся, як би в чорта воно там не виглядало
узяв ті гроші як позичку, сплатив за місяць за столування й кімнату і придбав собі теслярський інструмент — не просто тому, що був вправний у руках, тому, що таки думав працювати власними руками — хоча б і при конях,— і не тільки через статичне й обнадійливе змагання з назареянином, як от молодий картяр купує собі сорочку в цяточки, бо саме в такій вигравав учора старий картяр, а (без пихи, притаманній удаваному смиренню, і без удаваної покори, притаманної гордощам, бо таки думав сам, нехай і без особливої охоти, заробляти собі на хліб, а то й більше, ніж тільки на хліб) тому, що коли назареянинові теслярство добре прислужилося для того життя й тих цілей, які він вибрав і яким замірявся служити, то воно не зле придасться й Айзекові Маккасліну, навіть якщо його цілі, нехай і досить прості у своїх зовнішніх спонуках, були й назавжди залишаться для нього самого незбагненними, а свого життя, потреби якого все-таки неминучі, він, якби це тільки від нього залежало, не бувши назареянином, не вибрав би собі; отож він вернув ту позичку. Він і забув про тридцять доларів, які Маккаслін мав щомісяця класти на його ім'я в банк, тільки один-єдиний раз привізши й кинувши йому на ліжко ті гроші; тепер у нього був компаньйон, чи то пак він сам став компаньйоном,— один старий пройда, непросипущий пияк і блюзнір, що в 1862-му й 63-му роках будував у Чарлстоні судна, призначені для прориву блокади[1], і відтоді зробився корабельним теслею, а у Джефферсоні об'явився — не знати звідки й пощо — два роки тому і майже весь свій час, вільний від білої гарячки, проводив у в'язниці; вони вдвох покрили новим дахом стайню у директора місцевого банку, і (старий, відзначивши скінчення цієї роботи, знову сів у в'язницю), коли він пішов до банку отримати платню за неї, директор банку сказав:
— Це я б мав позичати у вас, а не платити вам,— бо вже збігло ж сім місяців, а він тільки зараз згадав про ті гроші на своєму рахунку, що їх досі набралося цілих двісті десять доларів, а оскільки це була перша більш-менш солідна робота, то, виходячи з банку, він мав на рахунку вже двісті двадцять доларів, не вистачало тільки двадцяти доларів, щоб зрівноважити суму в двісті сорок доларів, а потім сума вже зрівноважилася, хоч на той час загальна цифра досягла триста тридцяти доларів, і тоді він заявив:
— Тепер я перекажу ці гроші на що директор банку відповів:
— Я не можу цього зробити. Маккаслін заборонив. Чи нема у вас якогось іншого ініціалу, щоб відкрити на нього новий рахунок?
але це нічим не завадило, зібрані мідяки, срібні монети й банкноти, зав'язані у хустинку, знайшли собі прихисток у Кавнику (загорнутому в стару сорочку, як і тоді, коли вісімнадцять років тому прадід Тенні привіз її з Уоріку), на дні тієї самої обкутої металом валізи, з якою старий Керазерс приїхав ще з Кароліни, аж господиня заїзду здивувалася:
— Навіть без замка! І ви навіть дверей не замикаєте, коли виходите з дому!
а він тільки подивився на неї так умиротворено, як того першого вечора у цій самій кімнаті дивився на Маккасліна,— на неї, зовсім не родичку йому, а проте більш ніж родичку, як от стають рідними й ті, що служать вам нехай і за гроші, як от стають дорожчими від брата чи жінки й ті, що завдають болю
бо в нього була уже й жінка: він витяг старого з в'язниці, привів до себе в найняту кімнату, на превелику силу протверезив, сам цілих двадцять чотири години навіть не роззуваючись, поставив його на ноги, нагодував, і вдвох вони таки зліпили ту повітку, цим разом усю від низу до верху, а потім одружився з нею — єдина дитина, дівча ще, вона виявилась напродиво дорослішою, ніж здавалося спочатку, здоровенька нівроку, з темними очима й жагучим лицем таких обрисів, як серце,— у неї навіть на батьковій фермі знайшовся час, щоб мало не весь день придивлятися, як він пиляє колоди за вимірами старого;
отож вона:
— Тато розповідав мені про вас. То та ферма справді ваша, так?
і він:
— І Маккаслінова.
і вона:
— Це в заповіті сказано, що половина переходить до нього?
і він:
— Не треба було ніякою заповіту. Його бабця — сестра мого батька. Ми з ним як брати.
і вона:
— Ви просто далекі родичі і ближчими вам і не бути. Та це, мабуть, байдуже.
отож вони одружилися — одружилися і вступили в нову країну, яку й він успадкував, як успадковують її всі люди, ту, з глибин земних посталу, неземну і все-таки земну країну, бо довга історія землі — це ж була і його історія, його теж, бо, щоб стати спадкоємцем цієї минувшини, кожен повинен ділитися нею з іншим, завдяки чому вони стають чимось єдиним, єдиним на часину, бодай на коротку часину, і неподільним — нехай і на часину, але вже невід'ємну й невідворотну, як от вони вдвох жили, нехай і в найманій кімнаті на якийсь там час, і та кімната не мала для нього ні стін, ні стелі, ні підлоги, а була раєм земним, коли він виходив із неї уранці й повертався увечері; її батько вже придбав ділянку в місті, дістав матеріал, і він зі своїм компаньйоном мали той дім збудувати — посаг їй від одного, весільний дарунок від трьох, вона не повинна була про це знати, поки хата не буде скінчена й готова для заселення,— він так і не довідався, від кого вона почула, бо не від батька і не від компаньйона, той навіть сп'яну цього б не виказав, хоч він спершу й підозрював його, а сам він заледве мав часу вмитися й відпочити хвильку перед вечерею, коли повертався з роботи й входив сюди зовсім не як у найману кімнату, адже вона буде для них раєм земним навіть і тоді, як вони зістаріються і вже давно той рай утратять; і ось у таку хвилину він побачив вираз її обличчя, ще до того, як вона заговорила: