Ведмідь

Страница 3 из 37

Уильям Фолкнер

Малий не чув уже нічого, але Сем і далі повертав голову, звільна й розмірено, поки обернувся потилицею до хлопця. Потім він повернув голову назад і глянув униз на малого — те саме знайоме обличчя, поважне, без ніякого виразу, хіба що як усміхалося, ті самі очі старої людини, в яких — коли хлопець придивився,— зблиснувши, поволі пригасало щось похмуре й грізне, пристрасне й горде.

— Але йому до ведмедів байдуже, як і до собак чи людей. Він приходить подивитись, хто тут є, хто новенький у таборі, чи він уміє стріляти, чи надовго його стане. Чи є вже в нас собака, що зуміє насісти на нього й притримати, доки надійде чоловік з рушницею. Бо він тут найголовніший ведмідь. Він тут як ватаг.— Семові очі й зовсім пригасли і були тепер такі, якими хлопець бачив їх завжди.— Він попускає їм, щоб бігли за ним до річки. А тоді відсилає їх додому. Тепер і ми вже можемо йти, побачимо, які вони повернуться.

Собаки були вже в таборі, десятеро їх збилося в купку під мостинами кухні. Хлопець із Семом присіли навпочіпки, вдивляючись у морок між палями, де собаки принишкли і тільки поводили та світили очима; звуків не було, тільки чулося звідти щось таке, чого він ще неспроможен був розпізнати, щось більше, ніж собачий дух, щось дужче, а не просто тваринне чи й навіть звіряче. Бо перед тим їхнім сповненим болючого приниження повискуванням у недавніх гонах нічого ж не вчувалося, ніякого звіра, а лише безлюдність, незаймана пуща, тож коли пізніше пополудні вернувся одинадцятий гончак і хлопець із Джімом тітки Тенні тримали цю безвольну й ще пройняту тремтінням суку, поки Сем змащував їй скипидаром та коломаззю роздерте вухо й пошарпану лопатку, їм здавалося, наче то не живе якесь створіння, а сам праліс схилився був на мить над собакою і легеньким потиличником покарав за зухвалість.

— Вона як людина,— сказав Сем.— Як от і ми. Знала ввесь час, що рано чи пізно доведеться показати свій дух, щоб мати право називатися собакою, і зволікала скільки могла. Знала ж бо наперед, чим поплатиться.

Хлопець і не помітив, коли Сем відійшов з табору. Віч тільки знав, що його вже нема. Наступні три ранки він уставав, з'їдав свій сніданок, і Сем не чекав на нього. До своєї засідки він ішов тепер один — легко її знаходив і влаштовувався так, як навчав його Сем.

На третій ранок хлопець знову почув собак, вони знову бігли вільно й жваво свіжим слідом, і він наготував рушницю, як навчився це робити, але погоня промчала задалеко від нього — йому було ще рано, він ще не заслужив більшого за такий короткий час, як два тижні, коли перед ним ціле довге життя, яке він уже присвятив незайманій пущі, сам сповнений терпіння й смирення. Він знову почув постріл, один-єдиний раз бахнула рушниця Волтера Юела. Тепер хлопець уже вмів не тільки без будь-чиєї допомоги знайти свою засідку й повернутись до табору; отож по компасу, що дав йому Маккаслін, він раніше за всіх, крім майора Де Спейна та Джіма, які були на конях, вийшов до Волтера, що стояв біля оленя та собачої зграї, скупченої над оленячими нутрощами,— раніше навіть за дядька Еша на одноокому запряжному мулі, котрому не вадив запах крові чи навіть, як казали, й ведмедя.

Однак цього разу не дядько Еш їхав на тому мулі, а Сем. І це він, Сем, почекав, поки хлопець доїсть обід, тоді обидва вони посідали верхи на мулів — малий на одноокого, а Сем узяв собі другого із запрягу — і цілих три години їхали лісом, де залягав дедалі похмуріший присмерк, їхали, наче не вибираючи ані стежки, ані сліду, і забралися в таку місцину, де він ще ніколи не бував. Аж тоді він зрозумів, чого Сем сказав йому сісти на одноокого мула, невразливого до запаху крові та диких звірів. Бо невдовзі другий, нормальний мул, раптом зупинився і спробував завернути назад — Сем ледве встиг сплигнути з нього; мул усе шарпався й рвався з повода, а Сем стримував його, умовляв і тяг уперед, не наважуючись припнути десь тут. Хлопець теж сплигнув зі свого мула, і той спокійно собі зупинився. А потім, стоячи поруч із Семом у густій понурості прадавнього лісу, в примерхлому зимовому надвечір'ї, хлопець мовчки дивився на спорохнілу колоду, подерту і пошрамовану пазурами, на відбиток кривулястої двопалої лапи здоровезного звіра тут таки поряд, на вогкій землі. Тепер він зрозумів, що йому чулося в гавкоті гончаків уранці, що за дух вдихав він, зазираючи під мостини кухні, де тислися в купку собаки. Його тепер теж це охопило, тільки в ньому було трохи інакше, бо ж вони тварини, а він ні: якесь завзяття, хоч і зовсім бездіяльне, якась приниженість, відчуття власної тендітності й безсилля перед одвічним пралісом, однак без ляку чи сумніву; в рот раптом набігла слина з мідним присмаком, гостро стисло щось у мозку чи шлунку, не ясно, де саме, та це й байдуже; найголовніше було, що він тепер лиш уперше усвідомив: той ведмідь, про якого він із самого малку чув безліч розповідей, який і вві сні не давав йому спокою, так само, як, певно, не давав спокою і Маккаслінові, і майорові Де Спейну, і навіть старому генералові Компсону, що той ведмідь смертне створіння, ї коли, вирушаючи щолистопада до табору, вони й не сподівалися його вбити, то це не тому, що він непідвладний смерті, а тому, що вони перед ним поки що безсилі.

— Отже, завтра,— сказав хлопець.

— Ти хочеш сказати: ми спробуємо завтра,— поправив його Сем — У нас нема ще справжнього собаки.

— У нас одинадцятеро собак. У понеділок вони його вистежили.

— Але ж ти чув їх,— сказав Сем.— І бачив опісля. Справжнього собаки у нас ще нема. На це й одного стане. Але такого тут ще нема. Може, й ніде нема. А як нема, то шкода й мови — хіба ненароком набіжить він на когось, хто матиме рушницю і знатиме, як її вжити.

— Мені таке не випаде,— зауважив хлопець.— Може, Волтерові, чи майорові, чи...

— Може, й тобі,— сказав Сем.— Завтра добре пильнуй. Бо він спритнюга. Інакше б і не прожив так довго. Коли він побачить, що його оточено, і муситиме прориватись, то кинеться в твій бік.

— А чого? — здивувався хлопець.— Звідки він знатиме?..— І урвав мову.— Ти гадаєш, він уже знає мене, знає, що я вперше у Великій Улоговині і ще не встиг спробувати своєї сили?..— Він знов замовк, утупившись у Сема. А тоді промовив покірно, навіть без подиву.— Отже, то він на мене дивився! Одного разу йому, напевне, вистачило.