Цього вечора в табір прибуло п'ятеро гостей із Джефферсона: Баярд Сарторіс із сином, Компсонів син та ще двоє. А наступного ранку хлопець виглянув у вікно, у світанкову сіру мжичку, що її навіщував Еш, і вони вже були там,— хто стояв, хто сидів навпочіпки під дрібним дощем, з двадцятеро їх, тих, що років десять постачали Старому Бенові кукурудзу, поросят, а то й телят,— у заношених капелюхах, мисливських куртках і комбінезонах, що їх у місті навіть послідущий негр погидував би носити, і тільки гумові чоботи були цілі й міцні; рушниці вони мали старі, обшмугляні, а дехто прийшов і зовсім голіруч. Поки снідали, ще прибуло їх з добрий десяток, верхи й пішки — лісоруби з ділянки за тринадцять миль нижче від табору і робітники з тартака в Гоуку — і єдиною рушницею в них була та, що приніс кондуктор поїзда. Тож коли вирушали того ранку в ліс, майор Де Спейн провадив мало не такий самий великий загін (тільки що не повністю озброєний), як і в останні присмеркові дні шістдесят четвертого та шістдесят п'ятого років. На маленькому подвір'ї всі не вміщалися, дехто зупинився на лісовій дорозі за ворітьми, де майор уже сидів верхи на своїй кобилі, поки Еш у брудному фартуху зарядить масними набоями та подасть йому карабін, а біля його стремена поважно застиг сизуватий собацюра, стояв так, як кінь, не як собака, втупивши дрімливі топазові очі в нікуди, глухий навіть до гамору гончаків, що їх тримали на поводках Бун та Джім тітки Тенні.
— Сьогодні на Кейті посадовимо Компсона,— заявив майор Де Спейн.— Це він торік пустив йому кров, і якби мул під ним не сполохався...
— Ні,— сказав генерал Компсон.— Я вже застарий гасати лісом на мулах та конях, чи хоч би й на чому. Та й свою нагоду я торік проґавив. Нехай цей хлопець сідає на Кейті.
— Ні, стривайте,— озвався Маккаслін.— Перед Айком ще ціле життя, ще наполюється на ведмедів. Хай хтось інший...
— Ні,— не погодився Компсон.— Я хочу, щоб Айк. Він уже зараз кращий лісовик, ніж ми обидва, а ще років десять — і буде не гірший за Волтера.
Спершу хлопець навіть не повірив, аж поки не почув про це й з уст майора Де Спейна. А за мить він уже сидів на одноокому мулі, котрому не вадив запах свіжої крові, і дивився на того непорушного пса біля Де Спейнового стремена, що здавався у сірому непевному світлі більшим, між теля, більшим, ніж він був насправді,— велика голова, груди мало не такі, як у самого хлопця, під сизуватою шерстю м'язи, які не подадуться і не здригнуться ні від чийого дотику, бо серце, що перегонить до них кров, не любить нікого й нічого, і стоїть він так, як кінь, але водночас і якось інакше: адже кінь —це лиш вага й прудкість, а Лев — це не тільки відвага та все інше, що становить волю й жадання зловити й убити, а ще й витривалість, воля й бажання витривати понад усі межі, поставлені перед плоттю, і все задля того, щоб наздогнати й забити. Тоді собака глянув на хлопця. Ворухнув головою поверх мізерного гавкоту гончаків і глянув на нього тими жовтими очима, що не мали глибини, як і в Буна, що нічого не відбивали, як і в Буна,— ані підлоти, ані великодушності, ані благородства, ані зіпсуття. Вони були просто холодні й дрімливі. Собака кліпнув очима, і хлопець зрозумів, що вони на нього не дивляться й не дивилися, то він тільки голову так повернув.
Цього ранку хлопець відразу почув собак на сліду. Сем із Джімом ще тільки сідлали мула й коня, випряжених з фургона, як Лев уже зник, тож він дивився на самих гончаків, що рвонулись услід, принюхуючись і повискуючи, і скоро теж зникли в лісі. Тоді він, майор, Сем і Джім помчали за ними й почули ярдів за двісті попереду, навіть ближче, з вогкої, підталої пущі цей перший крик, високий, з ноткою майже людського упокорення, знайомого хлопцеві; його підхопила решта собак, і лісовий півморок весь задзвенів від собачого валування. Верхівці мчали далі. Хлопцеві здавалося, наче він бачить їх обох: величезний сизуватий пес жене щодуху, мовчки, а попереду, мов локомотив, пре крізь хащі ведмедище, як ото чотири роки тому крізь смугу вітроламу,— біжить швидше, ніж можна собі уявити, далеко випередивши мулів з їхнім чвалом. Він почув постріл, один. Ліс порідшав, верхівці мчали галопом, ледь чутний гавкіт завмирав удалині перед ними, проминули стрільця — болотник, витягнена вперед рука, худе лице, роздертий від крику маленький чорний рот з гнилими зубами.
В собачому валуванні забриніло щось нове, і ще ярдів за двісті він їх побачив. Ведмідь обернувся до собак. Лев з розгону наскочив на ведмедя, і той — хлопець бачив — відкинув пса набік, вдерся між собачий вереск, на місці поклав одного гончака, крутнувся й побіг знову. Потім на мисливців ринула злива гончаків. Хлопець чув, як кричали майор і Джім, як ляскав, наче пістолет, Джімів ремінь, що ним він пробував повернути собак уперед. А потім хлопець і Сем Фазерс їхали вже самі. Один з гончаків, проте, лишився з Левом. Він упізнав голос. Той самий молодий нетяма, що й торік був такий, і тепер не змінився. "А може, це і є відвага?" — подумав хлопець.
— По праву руку,— мовив Сем позад нього.— По праву. Треба б завернути його від річки.
Тепер вони опинилися серед заростей в очеретах. Дорогу там він знав не гірш від Сема. З чагарника вони вибралися майже прямо на стежку, що вела через гущавину до голого урвища над річкою. Він почув, як глухо бахнула Волтерова рушниця,— раз, а тоді ще двічі.
— Ні,— сказав Сем.— Чути гончака. Гайда.
Все ще галопуючи, вихопилися вони з вузького безверхого тунелю очеретяних заростей, їхнього шелесту й тріску на голе урвище, під яким видніла жовта річка, тьмава в сіруватому світлі й наче застигла. Тепер і хлопець розчув гончака. Собака спинився. Гавкіт його був писклявий і безтямний, а понад крутим берегом біг Бун, стара рушниця на мотузці з посторонка метлялася й била його в плечі. Він крутнувся, з нестямно перекошеним обличчям підскочив до них і вихопився ззаду на хлопцевого мула.
— Клятий човен! — кричав він.— На тім боці! Він переплив! Лев був надто близько! І малий гончак! Лев так близько, що я не міг стріляти! Давай! — кричав він, стусаючи мула в боки підборами.— Давай уперед!