— Часом мені здається, що й те, й те — чесноти,— зауважив якось Де Спейн.
— Або й те, й те — вади,— докинув Маккаслін.
Хлопець їв свій сніданок і чув, як під кухнею заворушилися собаки, розбуджені запахом смаженого м'яса, а може, човганням ніг над головою. Він почув, як Лев гавкнув, коротко і владно,— отак доброму мисливцеві досить один раз сказати, і всі зрозуміють, крім дурнів, а табірні собаки, хоч, може, не рівня Левові зростом, силою та й хоробрістю дурнями, проте не були: останнього дурня з-поміж них Старий Бен забив ще торік.
Коли кінчали їсти, надійшов Джім тітки Тенні. Фургон уже стояв готовий. Еш вирішив — хай Джім миє посуд, а Буна з хлопцем він сам одвезе до вузькоколійки, де вони проголосують і сядуть на лісовоз із глибини пущі. Хлопець знав, чому це: Ешеві не первина була під'їдати Буна.
Припікав мороз. Колеса фургона рипіли й стукотіли по замерзлій землі, чисте небо яскріло зорями. Хлопець уже не дрижав, а весь аж тіпався — повільно, розмірено й сильно і чув, як у нього в шлунку ще тепла їжа, збившись грудкою, існує наче окремо від тіла.
— Вранці не буде ловів,— озвався він.— У такий мороз жоден собака сліду не візьме.
— Ну, про Лева так не кажи,— заперечив дядько Еш.— Лев сліду не потребує. Йому ведмедя треба, ось що.— Ноги його були закутані мішками, а сам він з головою загорнувся в ковдру зі своєї постелі на підлозі кухні, і вигляд у нього був несвітський під ясним зоряним небом.— Пусти його в тисячоакрову льодовню, і то він ведмедя гнатиме. І наздожене. А решта собак — байдуже, куди їм до Лева, коли той має ведмедя перед собою!
— Що ти в біса маєш до тих інших собак? — огризнувся Бун.— Теж мені розумник! Ти ж ото хіба дров нарубати, а більше й носа з кухні не показував.
— Нічого я до них не маю,— відказав Еш.— Так само, як і вони до ловів. Оце тільки коли б мені так дбати за своє здоров'я, як ті гончаки дбають.
— Кажи собі що хоч, а таки ловів сьогодні не буде,— твердо заявив Бун.— Майор сказав, що почекають, поки ми з Айком повернемось.
— Але погода сьогодні зміниться. До відлиги йдеться. А на ніч дощ.— Еш засміявся, пирхнув з-під ковдри, в яку так закутався, що й обличчя не було видно.— Ану вйо, муленята! — Він так раптово смикнув віжки, що мули шарпнули рипучий розколиханий фургон вперед на кілька футів, а далі знов побігли звичайним своїм дрібним тюпцем.— Та й чого б це майор мав на тебе чекати? Лев, ось хто йому знадобиться. А про тебе я зроду не чув, щоб ти приволік до табору ведмедя чи яку іншу звірину.
"Ну вже зараз Бун вилає Еша, а то й ударить",— подумав хлопець. Але ні, пронесло, як проносило раніше і проноситиме (він був певен) і далі, хоча чотири роки тому на вулиці в Джефферсоні Бун п'ять разів підряд стрельнув з позиченого пістолета в негра — з таким самим успіхом, як торік восени у Старого Бена.
— Кажу тобі, що він не спустить ані Лева, ані іншого собаки, поки я не повернуся ввечері. Він так обіцяв. Ти он краще мулів підхльосни. Хочеш мене заморозити на смерть?
Коли доїхали до вузькоколійки, розпалили багаття. Трохи пізніше з пущі під ледь порожевілим обрієм вигулькнув поїзд, вантажений колодами, і Бун, піднявши руку, зупинив його. В теплому службовому вагончику хлопець заснув знову, а Бун з кондуктором та гальмівником завели розмову про Лева й Старого Бена,— так, як згодом люди розмовляли про Салівена й Кілрейна, а ще пізніше про Демпсі й Тані[1]. Погойдуючись у такт шарпанню та стукоту безресорного вагончика, хлопець крізь сон чув їхню балачку — про поросят і телят, роздертих Старим Беном, про засіки, ним спустошені, про капкани й пастки, ним понівечені, про те, скільки свинцю під шкурою в цього двопалого ведмедя, що живе в краю, де ведмедів, скалічених у капканах, буває, з півсотні років так і називають: Двопалий, Трипалий чи Кульгавий, і сам тільки Старий Бен (він старший між ведмедів, казав генерал Компсон) сподобився на таке ім'я, яке й людині мати не сором.
До схід сонця прибули в Гоук. Хлопець і Бун вийшли з теплого вагончика у своїй мисливській одежі — в заболочених чоботях і зашмарованому хакі, а Бун ще із сизим від заросту обличчям. Але тут це було нормально. Гоук — то був усього тільки тартак, склад, дві крамниці та поміст, з якого вантажили ліс на бічній колії, і тут усі ходили в чоботях та хакі. Незабаром підійшов мемфіський поїзд. Бун купив у вагоні пляшку пива та три пачки підсмаженої кукурудзи в мелясі, і під Бунове жування хлопець знову заснув.
В Мемфісі, однак, це було ненормально. На тлі високих будинків, бруківки, гарних екіпажів, конок, чоловіків у накрохмалених комірцях та краватках їхні чоботи й хакі здавалися ще простацькішими й бруднішими, Бунова борода — ще нечупарнішою й зарослішою, а обличчя й зовсім таким, що не слід би його з лісу на очі людям показувати, тим паче коли не було поруч майора Де Спейна, Маккасліна чи ще когось, хто міг би заспокоїти сторонніх: "Не бійтеся. Він вас не займе".
Напружено переставляючи ноги, немовби він ступав по намасленому склу, а не по гладенькій підлозі, Бун пройшов через вокзал. Щелепи його весь час невтомно ворушились — він саме виколупував язиком рештки кукурудзи з зубів, а сизувата щетина на обличчі нагадувала ошурки із тільки-но висвердленої рушничної цівки. Проминули перший шинок. Навіть крізь зачинені двері хлопцеві почувся звідти запах тирси й застояний спиртний дух. Бун почав кашляти і кашляв так трохи не цілу хвилину.
— Клята холоднеча,— сказав він.— І де це я застудився?
— Там, на станції,— озвався хлопець.
Бун знову заходився кашляти. Тоді зупинився і глянув на хлопця.
— Де, ти кажеш?
— Не в таборі ж ти застудився і не в поїзді,— знов озвався хлопець.
Бун подивився на нього, кліпаючи очима. Потім перестав кліпати і більше вже не кашляв. Лише сказав неголосно:
— Послухай-но, позич мені долара. У тебе ж є. Якщо він до тебе колись потрапив, то ти його нікуди не дів. Ти не скупий, я не кажу. Просто ти ніколи не думаєш, що от тобі чогось треба. А у мене, як я мав шістнадцять років, долар так швидко танув, що я не встигав і розгледіти, з якого він банку.— І знову неголосно: — Дай мені долара, Айку.