Таня. Поїхали...
Олена Семенівна. Гостюємо добре, коли це — війна! Твій тато відразу до своєї частини вирушив. Т а н я. А мама?
Олена Семенівна. Залишилась. Таня. Чому?
Олена Семенівна. Бо ти занедужала тяжко... На скарлатину. Одвезли тебе до лікарні. Ольга плаче, і я плачу. Вийду з хати, гляну — женуть худобу і шляхами, й полями. Трактори гримлять — аж стіни в хатах здригаються — все в тил, все в тил. Ой горенько! Пора б і нам уже вирушати, але куди ж поткнешся, коли ти слабенька й бліда, мов свічечка. Все ждали, доки очуняєш. А як зібралися в дорогу,— було вже пізно. Тієї ж ночі загрюкали в сінешні двері: "Відчиняй!"
Таня. Німці?
Олена Семенівна. І німці, й поліцаї. Зупинився один здоровенний проти Ольги. Таня. Ой мамочко!..
Олена Семенівна. "Це ти будеш комісарська дружина? Ану, йдімо до гестапо!" І повели. А потім вірні люди передали, щоб втікала я з села, бо нахвалялися занапастити і нас з тобою. Укутала тебе в теплу хустку і пішла з хати перед світанням.
Таня. Додому...
Ольга Семенівна. Додому, бо така думка — у рідному селі, між своїми людьми легше буде мені ховатися. Т а н я. А маму?.. Не відпустили? Олена Семенівна. На майдані... у петлі... Таня (з жахом). У петлі... Моя мама...
Олена Семенівна. Довго я йшла... Уже перший сніжок випав... А до того і під дощами була, і під вітрами холодними. Не пам'ятаю, як через поріг рідної хати переступила. Спасибі Саньці, бригадирці... Вона першою навідалась... Як побачила, що я злягла, та й каже: "У нас Тані буде краще. Ми її доглянемо",— і забрала тебе до своєї хати.
Таня. Не пам'ятаю.... Ніколи про це мені не говорила.
Олена Семенівна. У неї серце добре. І смілива вона. Інші люди боялись навіщати, а вона провідувала, допомагала. То юшки зварить, то картоплі... А потім і за нею почали стежити поліцаї. Я кажу їй: "Не ходи. Сама якось поратимусь". Та не забути ж мені, скільки й житиму, останньої ночі. Надворі вітер свистить, дерева шумлять, снігова пороша по шибках шурхає. Чую — прийшли...
Таня. Прийшли...
Олена Семенівна. Похолола вся. "Це ж,— думаю,— і мені те буде, що моїй Ользі". Таня. Бабусю!..
Олена Семенівна. Переступили через поріг троє: поліцай і двоє німців. Тоді отой поліцейський розгайдан і каже до німців: "Оце та баба, що я вам говорив". Повели мене до коменданта. Сіла я там на стілець, а вже інший аспид... з чорним хрестом на кітелі, питається: "Ти, бабо, збирала в колгоспі високі врожаї?" — "Збирала".— "То і нам збиратимеш?" — "Не можу, пане... Хвора... Здоров'я нема..." — "А ми тобі харчів дамо, і солі, й сірників... Мила дамо..." — "Не робитиму,— кажу,— пане..." Бачу, заціпило йому... Підвівся він, підійшов до мене. Очі холодні, злістю так і блискають... Щока смикається... ліва... "Або працюватимеш для великої Германії, або ми тебе повісимо прилюдно на майдані... Вибирай!"
Таня (дивиться на бабусю). А ви?.. Як же ви?
Олена Семенівна. Кажу: "Вішайте! Дочку мою повісили і мене вішайте".
Таня. Страшно!..
Олена Семенівна. Авжеж, страшно... Та я тоді про страх не думала: стоїмо одне проти одного... Як розмахнеться ж він... як ударить мене своїм кулачищем — так я і поточилася відразу на долівку...
Таня. Ой бабусенько!..
Олена Семенівна. А він же, катюга, як почав мене садити чобітьми і в груди, і під груди, і в обличчя... Кров'ю там підпливала...
Таня. Рідна моя!
Олена Семенівна. Хто вже мене звідти витягнув — не знаю й досі... А тільки прокинулась я у хлівці... на соломі. Дверцята розчинені... Бачу, зірки світяться... і тихо... Ніде нікого... Вийшла з того хлівця й пішла.
Таня. Куди?
Олена С см е н і в н а. До Дніпра... Ночувала в стогах сіна... І холодно... і голодно... і сил нема... Т а н я. А чого ж ви... у степу...
Олена Семенівна. Партизанів шукала... Все думалось: "Зустріну! Не може бути, щоб їх не було у нашому краю". А потім два дні блукала в лісі. Сухий терен зривала, шипшину, глід їла, та все йду, і йду, і йду... На сон мене хилить, а знаю, коли засну — одубію від холоду... Пам'ятаю, місяць з-за дерев підвівся, а я одна-однісінька серед лісу.
Т а н я. Одна... Який жах!
Олена Семенівна. З останніх сил вибиваюсь. От-от упаду. А отак, над стежечкою, два дубки зрослися і кущ оріши-ии біля них. Думаю: "Тут буде затишок, тут трохи перепочину". Примостилась і задрімала. Коли чую: хтось у плече мене — торк! Розплющую очі,— двоє хлопців стоять переді мною в шапках. "Хто ви?" — питаються, а я з холоду не можу слова вимовить. Тоді один із них приглядається до мене, приглядається...
Т а н я. Упізнав?
Олена Семенівна. Ага!.. "Ви,— каже,— Олена Семенівна... Ви до нашого колгоспу приїздили своїм досвідом ділитися". Боже, зраділа ж я... До своїх потрапила.
Т а н я. Таке щастя!..
Олена Семенівна. Взяли мене хлопці під руки, вивели на дорогу, посадили на сани, примчали до самого командира їхнього. І нагодували мене там, і в землянці угрілась добре, та як заснула, то проспала аж дві доби, як одну ніч.
Т а н я. Серед своїх людей.
Олена Семенівна. Я партизанам кашу варила, сорочки прала, біля поранених бійців ночі просиджувала... Тому води дам, а того словами заспокою чи льоду покладу на гарячий лоб... Як згадаю те все — не віриться, що то я була, що отаке довелось мені пережити... А все минулось як сон...
Т а н я. Як сон...
Вже нова пісня лине з вулиці:
Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, | Двічі А козак чує, серденько мре. } А
Пісня та мила, пісня та люба, Все про кохання, все про любов. Як ми любились, та й розійшлися...
(Падає на груди). Бабусю, тяжко... тяжко мені... (Ридає). Старенька гладить її голову.
Олена Семенівна. Не плач, Таню... Кріпись! І велике горе, і мале горе — як хмара. Напливе неждано-негадано, і розвіється, і забудеться.
Т а н я. Ой ні, бабусю, не забудеться... Не забудеться.
Олена Семенівна. Хто ж вона... та —дівчина, що твій спокій порушила?
Таня (уриває плач, дивиться в очі старій). Не дівчина... Вдова Степанида щастя моє розбила.
Олена Семенівна. Ланкова? Така славна жінка на твоїй дорозі стала? Не вірю.
Таня. Славна жінка... Яка ж вона славна, коли таке робить. Розлучниця! Ненавиджу її, ненавиджу!..