Сергій. То навіщо ж ви говорите про ждання? Та бджола-трудівниця скрізь знайде нектар. Чи зацвітуть верби, чи забіліють повесні сади, чи по вибалках та ярах жовтими пелюстками вкриється буркун — бджола вже там. А еспарцет, а конюшина, а люпин, соняшники, трави й чагарники? Та навіть з будяків вона бере мед! І нам не треба ждати, а вже зараз слід майструвати вулики. Оце, я гадаю, буде по-хазяйському!
Сидір Антонович. Дивлюся, слухаю тебе і заздрю.
Сергій. Чому... заздрите?
Сидір Антонович. У твої літа я про таке не думав... І думати не міг... Та й часи були інші. (Глянув пильніше). Ну, бачу, агрономе, не за тим підійшов до мене, щоб про свої мрії розказувать. Мабуть, щось проситимеш.
Сергій. Проситиму!
Сидір Антонович. Людей?
Сергій. І людей. Без них моїм мріям не здійснитись. Сидір Антонович. Не дам! Людей не дати! Ти мій характер знаєш.
Сергій. Ви теж мій характер знаєте.
Мовчки дивляться один на одного.
Бувайте! (Іде й зустрічається з Степанидою).
Степанида. Сергію, ви ж сьогодні пішли з дому не снідавши.
Сергій. А-а, не до сніданку мені зараз. Потім їстиму. (Виходить).
Степанида (проводжає його люблячим поглядом). І отак завжди.
Сидір Антонович. З характером, Степанидо, твій квартирант.
Степанида. Сама дивуюся, де сила в нього береться. Іноді схопиться ще ні світ ні зоря... Не встигну я в хаті обернутися, глядь, а його вже нема. Цілісінькі дні все на полі та на дослідних ділянках.
Сидір Антонович. За це й люблю його...
Степанида. Такого можна любити.
Сидір Антонович. Бачу, буде з нього добрий хазяїн!
Степанида. Іноді зварю молочної каші, на поле винесу: "їжте, Сергію Андрійовичу". А він, як оце зараз, махне рукою: "Потім їстиму!" І подався собі. Вся їжа й захолоне.
Сидір Антонович (уважно стежить за Степанидою). Подобається?
Степанида (зітхнула). Подобається.
Сидір Антонович. Гляди, Степанидо, не збаламуть його.
Степанида. Ой Сидоре Антоновичу, любов — не пожежа, займеться — не загасиш. (Знову зітхнула).
Сидір Антонович (дивиться на молодицю пильніше). Чи не закохалася ти, Степанидо, в свого квартиранта?
Степанида. Хто на мене позаздриться? Були колись у нашому селі соколи, та на війні їх перебито.
Сидір Антонович. Війна і мені лягла раною на серце...
Степанида. Знаю... (Зітхнула). Ось прийшла, щоб поснідав, а він, бач, знову кудись помчав. (Умивається біля озера, витирає хусткою обличчя).
Стародуб мовчки стежить за нею. Співають солов'ї.
Сидір Антонович (підходить до неї, разом слухають солов'їв). Бач, який голосистий! Аж очі заплющує... Співай, співай... Настала твоя пора. От і сполохався, полетів соловейко.
Степанида. Один відлетів, другий прилетить. Зараз їх у гаю повно.
Сидір Антонович. Всяких пташок люблю, ну солов'їв — найбільше. Вони мені своїми піснями молоді літа нагадують.
Степанида. А мені душу ятрять.
Чути пісню.
Ось вони співають... Молоді, красиві... У них все життя попереду. А я, вірите, коли бачу, як інші веселяться, мені плакати хочеться. Втікаю звідти, щоб не дивитися на них, не чути веселощів тих, бо чужа радість тільки жалю мені завдає.
Сидір Антонович. Таке говориш, Степанидо, що я тебе й не розберу. Співає молодь, то й добре.
Степанида. А мене ж ніщо не радує. Мабуть, скоро помру.
Сидір Антонович. Ой Степанидо, чи не випила ти часом чарки?
Степанида. Та трохи... випила. Сергій зранку на поле пішов, а я сиділа-сиділа в хаті... Сумно стало, то я трохи вишнівки покуштувала.
Сидір Антонович. Отож примічаю: без чарки тут не обійшлося.
Степанида. Думала, журбу свою розвію, а воно ще гірше... Душа в мене болить.
Сидір Антонович. Болить?
Степанида. Болить, Сидоре Антоновичу.
Сидір Антонович. А чому—і сама того не відаєш. Від самотності ото думки в тебе такі. Це вони твою душу точать... як шашіль.
Степанида. Я іноді думаю: молодь на цілинні землі їде, на будови всякі... А куди мені податися, де своє щастя шукати?
Сидір Антонович. Ти, Степанидо, нічого не примічала за Сергієм?
Степанида (гостро й тривожно дивиться на голову колгоспу). Не примічала.
Сидір Антонович. З Тетяною його бачив не раз.
Степанида (ще більш приголомшена). З якою... Тетя...?
Сидір Антонович. Та Громівною.
Степанида. Громівною...
Сидір Антонович. Ти що так знітилась?
Степанида. Громівною... Це правда?
Сидір Антонович. Правда.
За сценою чути гомін, сміх. Голос Саньки: "І що ж той панок, Олено Семенівно?" Голос Олени Семенів-ни: "Відчепився одразу".
Ланкова, мабуть, про свою подорож розповідає. (Глянув на сонце, потім на наручний годинник). Обідня пора. Всі йдуть до озера, а ти ж це, Степанидо, куди збираєшся?
Степанида. А так... Пройдуся трохи... (Виходить, ледь похитуючись).
Сидір Антонович. Еге, та вона й справді, мабуть, закохалася в свого квартиранта.
Виспівують солов'ї. Кує зозуля. Входять Олена Семенівна, Санька, молодиці й дівчата з граблями, хлопці й чоловіки — з вилами. У кожного чи вузлик, чи плетена з лози корзинка. Обідають.
Олена Семенівна. Торік побували ми в Румунії... А цієї весни запросили нас до Польщі. Як перелітали ми через Карпати — піднялися вище хмар.
Санька. Дуже страшно... на літакові?
Олена Семенівна. Про страх уже тоді не думала. Та й не сама ж я. Було зі мною Героїв Праці одинадцять душ, з усього Радянського Союзу — все люди достойні, передовики. Летимо. Дивлюсь я у віконце. Зверху сонце світить, а навколо, куди не поглянь, все біле-біле. І ніде ні пташка не пролетить, ні муха не сяде. Ну, обійшлося благополучно. Уже ми на польській землі. Обступили мене їхні жінки: "Чи ви в бога віруєте?"
Санька. Так і запитали одразу про бога?
Олена Семенівна. Запитали. Що ж мені робити? Сказати їм "ні" — до серця жіночого дороги не знайду. Сказати: "Вірую" — совість не дозволяє. Я ж таки Герой Праці і вже, мабуть, років з двадцять як у церкві була.
В с і. То як же ви... що відповіли?
Олена Семенівна. Я так подумала: свої люди мене зрозуміють, а з їхніми треба подружити. "Вірую,— кажу,— вірую в бога. Оце як їхала до вас, то і сповідалася, і причащалась". А тоді ще й перехрестилася... Ну, правда, жінки потім ні в чому не таїлися,— про все мені розповідали. Повезли нас до села Вільковіце. А знаходиться воно в Лодзинському воєводстві... Нас уже тут ждали, і стільки зібралося люду, що ступити ніде. Підносить нам білу хлібину селянин-поляк, а я дивлюсь на нього, дивлюсь і очам своїм не вірю. Невже, думаю, він?