Подумки Анатолій подякував невідомій цивілізації, яка не стала чіпати Землю.
— Ви дуже мудрі та добрі, — сказав він.
— Дякую за добрі слова, друже мій, — церемонно прорік граг. Відсьорбнув чаю. Помовчав, потім довірчо сказав: — Тепер вам можна не боятись. Ми збагнули, в чому справа, і тепер вас ніхто не скривдить.
— А якщо на Землю прилетить раса сильніша за вас? — ризикнув уточнити Анатолій.
— Тоді, мабуть, біда грозитиме нам, — сказав граг. — Хоча тепер ми переглянули свою політику і будемо розвиватись швидше. А ви вцілієте в усякому разі. Ми пояснимо, в чому справа, і вас не скривдять.
Анатолій відпив чаю. Його роздирало між обов'язком, який велів негайно повідомити керівництво про отримане від грагів помилування, і пекучою цікавістю. Він запитав:
— І вас послухають?
— Зрозуміло.
Граг попростував до вікна. Подивився на висячу в небі тарілку.
— Якщо ви не проти, — сказав він, — ми подаруємо вам ці три кораблі. Можливо, це значно піджене розвиток людської раси. Я не відчуваю навіть млявого ентузіазму щодо цього, але спиток — не збиток.
В Анатолія спітніли долоні.
— Ви говорите серйозно, пане посол з особливих доручень?
— Так.
— Але, наскільки я розумію, ці кораблі становлять основу міжзоряного флоту планети Граг!
— Становили, — граг мляво махнув рукою. — Мотлох, застаріла технологія. Пам'ятники. Ні, мабуть, один ми залишимо собі. Як пам'ятник. Люди мають чудову традицію залишати пам'ятники.
Він гучно видихнув, розвів руками. Напевне зараз у нього цілились десятки снайперів спецназу, а надчутливі мікрофони і надпотужні телекамери, найкраще зі створеного людським генієм, жадібно підглядали у вікно…
— Це місто, — промовив граг. — Суцільний пам'ятник.
— Йому вісімсот з чимось років, — сказав Анатолій. — Ми маємо значно старіші міста.
— Вісімсот земних років, — замислено повторив граг. — Приголомшливо. Нечувано. В той час мій прапрадід, який, на жаль, покинув цей світ до мого народження, винайшов колесо. Я досі вважаю, що саме це було головним стимулом для розвитку Грага. Вісімсот років! І за цей час ви ледве встигли вийти у космос!
Посол з особливих доручень планети Граг підступив до заціпенілого Анатолія. Поклав йому на плече цупку трипалу руку.
— Друже мій, вас дбайливо охороняли Тіуа, зараз цей святий обов'язок приймемо на себе ми. Не бійтеся нічого: вас ніхто не скривдить. В кого підійметься рука скривдити вас — таких… таких…
На долю секунди він замовк, співчутливо посмикуючи язиком в пошуках відповідного слова, і воно, звичайно ж, знайшлося:
— Таких убогих…