— Все гаразд, Татусю, — сказав Кейс. — Тільки загальмуйтеся вже. У нас сьогодні реєстрація шлюбу — осьде містер Вілтшир хоче ввійти в супрягу.
— З ким? — поцікавився старий.
— З Амою, — відповів Кейс.
— З Амою?! — вигукнув капітан. — Нащо йому та Ама? Він же сюди приїхав трохи охмолостатися, правда? На 'кого ж дідька йому та Ама?
— Не гарячкуйте, Татусю, — сказав Кейс. — Не ви ж із нею одружуєтесь. І, скільки я знаю, ви їй не хрещений батько й не хрещена мати. По-моєму, містер Вілтшир уже сам знає, чого йому треба.
Потім він вибачився переді мною — мовляв, йому треба піти дещо залагодити з цим одруженням, — і лишив мене самого з цією людською руїною, що була його компаньйоном і (кажучи правду) його дійною коровою. І дім, і крамниця належали Рендолові; Кейс і негр були просто нахлібниками, вони присмоктались до старого, мов ті мухи, а йому це було невтямки. Власне, я не міг сказати нічого поганого про Біллі Рендола опріч того, що мене від нього з душі вернуло і той час, який я пробув у його товаристві, був схожий на страшний сон.
У кімнаті, повній мух, не було чим дихати через жароту, весь дім був брудний, низенький, тісний, стояв у поганому місці, за селищем, де вже починалися джунглі, й був прикритий від пасатних вітрів. Постелі всіх трьох мешканців були просто на підлозі, скрізь валялися брудні каструлі та миски. Меблів ніяких: Рендол, коли його нападав шал, трощив усе на дрізки. Ось там я сидів, попоївши того, що подала мені Кейсова жінка, і там мене цілий день розважав отой напівздохляка, белькочучи бозна-колишні анекдоти та бозна-колишні історії й щоразу хрипко регочучи після них: він наче й не бачив, як я нуджуся. І весь час потрошку цмулив джин. Час від часу він засинав, тоді знову прокидався, скиглив і тремтів — та все допитувався, чому це я хочу взяти Аму. "Хлопче, — казав я собі весь день, — гляди не доживись до отакого паскудства, як оцей стариган".
Була вже, мабуть, четверта година пополудні, коли задні двері повільно прочинились, і до будинку мало не рачки вповзла якась чудна стара тубілка. Вся аж до п'ят умотана в чорну тканину, з голови звисають сиві патли, обличчя татуйоване — на цьому острові такого не робили; очі великі, блискучі, якісь божевільні. Вона втупила в мене ті очі з виразом побожного захвату, почасти, як я бачив, удаваного. Вона не промовила жодного виразного слова, а все плямкала та цмокала губами і щось голосно мугикала, наче дитина над різдвяним пирогом. Рушила через кімнату просто до мене, а підійшовши, вхопила мене за руку і щось довго муркотіла над нею, ніби велика кицька. Далі щось неначе заспівала.
— Хто вона в біса така? — вигукнув я трошки аж налякано.
— Та це ж Фаавао, — пояснив Рендол і посунувся по підлозі аж у найдальший куток.
— Ви що, боїтесь її? — вигукнув я.
— Я — боюся? — перепитав капітан. — Братку, я просто не хочу п знати! Я їй не дозволяю й потикатись сюди, оце тільки сьогодні терплю, задля твого шлюбу. Це Амина мати.
— Мати то й мати, але що вона виробляє? — спитав я, роздратований, а може, й наляканий більше, ніж я хотів би показати, і капітан відповів, що вона співає мені хвалу, бо я збираюсь одружитися з Амою. — Ну гаразд, бабусенько, — сказав тоді я, примусивши себе засміятися. — Та коли набавишся моєю рукою, скажи.
Вона начебто зрозуміла: пісня її перейшла в крик і урвалась. Жінка порачкувала з будинку — тим самим шляхом, що й увійшла, і, певно, зразу шаснула в джунглі, бо коли я вийшов услід за нею, її вже не видно було.
— Що за химерія! — сказав я.
— Еге, вона химерна почвара, — погодився капітан і, на мій подив, перехрестив голі груди.
— Гей, ви що, папіст?* — запитав я.
Він зневажливо пирхнув: який там папіст!
— Баптист наскрізь, — сказав. — Але, братку, папісти теж дещо непогане придумали, хоч би й оце саме. Послухайтесь моєї ради, і коли стрінете Аму, чи Фаавао, чи Вігура, чи будь-кого з того кодла, то візьміть приклад із сутанників і зробіть те, що я зробив. Утямили? — спитав він і знов перехрестився, моргаючи мені посоловілим оком. — Ні, сер! — [66] знову підніс він голос. — Папістів тут нема! — а потім довго викладав мені свої релігійні переконання.
Мабуть, Ама зразу взяла мене за серце, а то я б напевне втік із цього дому на свіже повітря, до чистого моря або на якусь підходящу річку, — хоча, правду кажучи, я вже прихилився до Кейса, та й як би я потім жив на цьому острові, утікши від дівчини в свою весільну ніч?
Сонце вже сіло, небо палало вогнем, уже якийсь час світила лампа, коли повернувся Кейс із Амою і з негром. Ама була одягнена й напахчена, мала на собі куценьку спідничку з найтоншої тапи*, що лисніла на бганках куди твоєму шовкові, груди кольору темного меду були оголені, тільки на шию вона наділа кілька разків намиста з зернят та квіток, а за вухами й у волоссі червоніли квітки з гібіску. Вона поводилась достеменно як годиться молодій, була поважна й тиха, і мені аж соромно стало стояти з нею в цьому смердючому домі, перед отим вискаленим негром. Кажу, мені аж соромно стало; бо той блазень надів великий паперовий комірець, книжка, з якої він читав, була якимсь дешевим романом, а його слова в церемонії годі відтворити на папері. Сумління пекло мене, коли ми з'єднали наші руки, а коли вона взяла шлюбне свідоцтво, мені закортіло поламати цю комедію к лихій годині й у всьому їй зізнатись. Ось цей документ. Написав його Кейс на аркуші з конторської книги і сам же й попідписував.
"Цим засвідчується, що Ама, дочка Фаавао, з селища Фалеза на острові .......... незаконно одружена з містером Джоном Вілтширом на одну ніч, а вранці містер Джон Вілтшир має право вигнати її к бісовому батькові.
Джон Блекемор, судновий священик.
Виписано з реєстру Вільямом Т.Рендолом, капітаном далекого плавання".
Гарненький документик для вручення дівчині, щоб побачити, як вона ховає його, наче золото. Чоловік може сказитись через куди меншу причину. Але в тих краях таке воиться, і (сказав я сам собі) винні тут не стільки ми, білі, скільки місіонери. Якби вони дали спокій тим тубільцям, мені зовсім не потрібне було б це дурисвітство, і я з чистим сумлінням брав би собі кожну жінку, яку забажаю, і кидав її, коли заманеться. [67]