19
А саме: потай хлопця завести
В кімнату дівчини, за параван,
Щоб він побачив нишком з темноти
Її лице прекрасне, ніжний стан
I, може, заручив найкращу з панн,
Коли на ковдрі в неї ельфів рій
Кружлятиме в димку нічних оман.
Ця ніч таких не бачила надій
З дня, як Мерлін в аду сплатив рахунок свій.
20
"Гаразд, я волю вдовольню твою.
Напої всякі, ласощі, їства
Вам принесу. На кроснах на краю —
Он її лютня. Я стара й крива —
Тож треба поспішати. Голова
Вже не така тямуща, як колись.
Стань на коліна, прокажи слова
Молитви! Ах! Ти з нею поберись,
Щоб я з труни могла у судний день звестись".
21
З тим покульгала, пильно-боязка.
Повільно близивсь ночі апогей.
Вернувшись, поманила юнака.
Світився страх з її старих очей.
Немало проминувши галерей,
Вони нарешті увійшли в покій
Цнотливо тихий, мов оселя фей.
Там причаївсь, од щастя сам не свій,
А жінка геть пішла, і все боліло їй.
22
Шукала билець бабина рука,
А ноги — сходів. Маделіна враз,
Мов на Агнесин тайний клич, легка,
Як дух небесний, з місця підвелась,
Побожно свічечку взяла, зійшлась
Із нянькою — і крізь тісні ходи
Її до ліжка провела. Твій час
Настав, Порфіро: виглядай і жди!
Як пташка злякана, вона спішить сюди.
23
Од спіху свічка згасла — і димок
У бліднім світлі місячнім умер.
Замкнулася, без духу від думок,
Сама як дух. Мовчи ж, мовчи тепер,
Бо лихо буде! Але груди спер
Їй дивний забаг, жажда слів, речей
Її аж палить. Так у млі озер
Пне горло без'язикий соловей —
I мертвий падає серед вогких лілей.
24
Високе, на три арки, там було
Вікно, все в різьбленні, рясне від грон
Плодів кунштовних. Барвно грало скло
Вигадливо-квітчастих оболон,
Численних, кожна на свій власний тон,
Як жаркоцвітні крильця мотилів,
А серед них — між скіпетрів, корон
I темних ликів — щит полум'янів
Від крові древньої принцес і королів.
25
Зимовий місяць сяяв із вікна
I тепло барвив юні перса їй,
Рожевив пальці, що сплела вона,
Уклякнувши в молитві мовчазній,
I срібний хрест на нитці золотій
Став аметистовим, а круг чола
Окресливсь ореол. Порфіро, млій!
Це ангел, до небесного житла
Готовий відлетіть, земного чуждий зла.
26
Він ожививсь, коли вона з колін
Звелася й сітку з голови зняла,
I перел теплих ледве вчувся дзвін,
I станик розстебнувсь, і спроквола
Розкішна сукня їй до ніг спливла,
I, як русалка серед мокрих трав,
Вона в задумі погляд підвела,
Красу Агнеси бачачи уяв,
Убік не глядячи, щоб довше чар тривав.
27
Вся тремтячи, в холодний шовк лягла,
Свідомо в млосний тонучи туман,
I сонні маки хвилями тепла
Їй душу обняли й знемоглий стан,
I всю її взяли в блаженний бран,
У добру гавань, у надійний схов,
Згорнули, як псалтир серед поган
У капищі. Вона тьмяніла, мов
Троянда, що в бутон вернутись хоче знов.
28
В той рай укравшись, наче в забутті
Він дивиться на сукню у ногах
I подих слухає, і в хвилі ті,
Як ласка чулась на її устах,
Він оживав, як у польоті птах
І дихав сам. А далі спотайна
Зі схову вийшов і ступив — сам страх —
На тихий килим. Тиша — як струна.
За полог зазирнув... Як міцно спить вона!
29
На килимок, що місяць посріблив,
Він — аж слабий від кожного ступня —
Поставив стіл і скатертю накрив
Червоно-жовто-чорного ткання.
О, де воно, Морфеєве дання!
Зненацька вчувся гомін, гук — і ось
Литаврів брязк, північних труб грання
Жахнули слух. I тихо знов. Мов хтось
Ворота причинив — і все те уйнялось.
30
А Маделіна спала райським сном
На білому, пахкому полотні.
I він зі схованки носив тайком
Їй сливи, груші, айви медяні,
Драглі прозорі, соки, довгі дні
Настояні в льохах на цинамон,
I фініки із Феца запашні —
Все, що дали з своїх розкішних лон
Шовковий Самарканд і пальмовий Цейлон.
31
У кошики з ажурного срібла,
На блюда золоті він клав мерщій
Плоди чудові. Пишно процвіла
Їх повнява в пустельності нічній,
Легеньким пахом сповнивши покій.
"Тепер прокинься, люба, добра! Ти —
Для мене небо, я — прочанин твій!
Ім'ям Агнесиної доброти
Благаю — глянь, не дай мені з ума зійти!"
32
Так шепчучи, рукою млосно він
В її подушку вгруз. В тіні запон
Вона лежала. Як замерзлий гін
Струмка гірського, був міцним той сон.
Блищали блюда, місяць з оболон
На килим клав рясний малюнок свій.
О доки, доки, доки цей полон
Змикатиме незрушно очі їй?
Завмер, піддавшися непевній владі мрій.
33
Прочнувшись, лютню ухопив дзвінку —
І пісеньку, що вже забули всі
Її в Провансі (знану співаку
Під назвою "La belle dame sans merci" *),
Заграв на вухо дівчині-красі.
Почувши стогін тихий, перестав.
Вона задихала. I враз — о ці
Блакитні очі, що їх жах розняв!
Блідий, мов статуя, він на коліна впав!
------------------------------
* Прекрасна дама без милосердя (фр.).
34
Вона поглянула. Та, мабуть, їй
I досі сонні бачились дива.
Змітала болісно, як буревій,
її блаженні сни страшна ява —
I дівчина, у плач хибкі слова
Мішаючи, в обличчя юнаку
Все дивиться, очей не одрива,
А він застиг, укляк на килимку,
Щоб не вразить її, замріяну й тремку.
35
"Це ти? — спитала.— Тільки що вві сні
Твій любий голос темряву німу
Озвучував присягою мені,
Твій погляд сяяв, і була в ньому
Небесна ясність. А тепер — чому
Ти так змінився, зблід і похолов?
Озвись, осяй очима ночі тьму,
Не покидай мене, хоч слово мов,
Бо де подінусь я, коли ти вмреш, любов?"
36
Надлюдським захватом її слова
Порфіро пройняли. Підвівся, весь
Як зірка, що тремтить, легка й жива,
В сапфіровій пустельності небес,
I в сон ввійшов їй — так у полі десь
Єднають пахощі в вечірній час
Фіалка і троянда. Раптом скрес
Морозний вітер і вікно потряс,
Мов знак подаючи: Агнесин місяць гас.