Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив:
— Покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар, і він затріщав у нього під міцними зубами.
— Можна! — весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
— Чудний ти, їй-богу...— казав соромлячись той.
— Бери, бери! — весело казав Недбай.
Червоніючи й осміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря...
— Зажди трохи! — сказав Недбай.— Коли бал, так бал. У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер вона якраз нам згодиться! — І через який час Недбай таскав із кухні маленький засмальцьований горщичок з олією.
Повечерявши та помолившись богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха і вийшов з своєї хати, щоб іти на ніч до школи. Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. "Так тихо, так ясно,— думає собі Гордій.— Справедливо, що святий вечір... Це ж недаром цієї ночі Христос нарождається".
Слава ті рожденному,
В яслі положенному,-
підспівує він собі стиха слова колядки.
"І як ото воно, сердешне, витримало під такий мороз у яслях! — дивується Гордій.— Сказано — святеє: і мороз не бере його..."
Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться... "Не спить іще,— думає він,— мабуть, сумненько одному на чужині..." Гордієві стало шкода молодого вчителя. "Ану, загляну, що там він робить, певне, десь книжечки свої читає. Двоє,— говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок.— Бач, щупинський учитель приїхав у гості... Що ж то вони собі роблять? Немовбито щось кушають..." — Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.
"Охо-хо!..— зітхнув він.— Сухарики, сіроми, гризуть... І гість, і хазяїн... Оце так панська вечеря!.." Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.
Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.
— Добрий вечір, з святим вечором будьте здорові! — вітав Гордій хлопців.— Вечерю вам приніс — не погордуйте.
Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.
— Воно все рівно... за спасення душі...— бубонів він стиха, виходячи з кімнати.
1910