пристрасті таки були справжні, великі, нарівні зі знаменитими "любов'ю і голодом". Разом із сварками в комунальному побуті цвіла зворушлива великодушність: люди готові були один одному допомогти, підтримати, позичити, можливо, тому, що, допомагаючи, вони утверджували себе. Кожна була бідна, але горда і щедра, як багачка. Якщо комусь випадало спекти пиріг, більша його частина йшла на пригощання сусідів — зрозуміло, не ворогів, а союзників, по угрупованнях. Ці угруповання весь час змінювалися, вчорашній ворог сьогодні ставав союзником, і йому несли щедрий шмат пирога. Навіть Панька Зикова, яка в своїй диявольській гордості ніколи ні з ким не об'єднувалася — хіба що на пару днів з Анфісою проти Капи або навпаки,— навіть горда Панька і та інколи стукала в мої двері, мовчки ставила на стіл тарілку зі шматком і виходила, зігнорувавши мою вдячність.
Життя йшло, поволі наставали зміни. Ми всі старіли, Ада Юхимівна — менше за всіх, вона все ще вірила в чари кохання і переходила від одного уявного роману до іншого. Але й вона іноді впадала в хандру, переставала фарбувати волосся, причісувати їх гладенько-гладенько і казала загадково: "Це траур по моєму життю. Я нещасна. "Чайка", Чехов".
Капа Гущина все ще працювала нічним сторожем, але не шмигала цілий день, як раніше, а часто і багато спала. Колишня переможність, притаманна їй у сварках, потроху відступала, і тихіше ставало на кухні... А Панька Зикова зробила собі перманент і ходила ще швидше, ще більше здіймаючи кругом себе вітер і ніби кудись поспішаючи на своїх жилавих, дужих ногах.
Мені самій у той час жилося непогано. Життя заколихувало мене, як дорога. Є люди, які більше за все люблять їхати, однаково куди, однаково як: у поїзді, так у поїзді, в машині, так у машині. Повз них мелькає все, і їм не нудно. Я дійшла в цьому до крайнощів. Я можу їхати, не рухаючись з місця. Я сиджу, а мимо мене тече життя, зачаровуючи зміною подробиць. Крапля вгорі висить, виблискує, наливається, падає. За нею друга. Це захоплююче цікаво. На краю стежки з'явився горобець. Дуже мужній горобець. Видно, що його душа завелика для такого ніжного, маленького тільця. Ось він побився з товаришем за черв'яка, образливо клюнув його в плече, пострибав. Дзьоб у нього просвічується по краях, а в дзьобі чудовий черв'як. Благословенне життя!
Інколи зустрічала я на вулиці своїх давніх .знайомих, ще з часів колишнього існування. Ці зустрічі були завжди незграбними і обтяжливими, їм було незручно бачити мене покалічену, знедолену, позбавлену професії, вони щиро мене жаліли, але допомогти не могли. А мені була обтяжлива їхня жалість, чужі їхні інтереси. Покинутий мною світ здавався дивним, як будинок, у якому жив колись, давно-давно, і вже встиг забути, з якого боку двері твого під'їзду...
Розповідали мені про людські долі. Такий-то, який подавав свого часу надії, виявився пустою людиною, ледь заробляє на прожиття, а такий-то, навпаки, процвітає, лауреатствує, їздить по закордонах, має величезний успіх, за місяць три фотографії в газетах, остання в "Культуре и жизни" — бачили? "Ні",— відповідала я. Знайомий прощався, відходив від мене, як від постелі важко, безнадійно хворого. Після кожної такої зустрічі я запитувала себе: та чи така вже я знедолена? Чи заздрю я їхньому життю — із суперництвом, із переліком закордонних поїздок, газетних знімків? Ні, не заздрю... Якраз у той час я перечитувала "Англійські листи" Карела Чапека і по-новому прочитала фразу, що вразила мене щемливою своєю музикальністю: "О батьківщино моя, що не має морів, чи не надто вузький твій горизонт, тобі не вистачає, либонь, шумливої далечіні? Так, так, але можуть бути шумливі простори довкруж наших голів, якщо не можна плавати, можна в крайньому разі мріяти, борознити широкий і високий світ у злетах думок; на світі вистачить місця для подорожей і пароплавів..."
Мені було за що дякувати долі. У мене була робота, був дім, була незграбна і недоладна, але все ж сім'я: Анфіса, Вадим. Уперше за багато років упала стіна, яка відділяла моє минуле від теперішнього. Я вже могла згадувати про минуле без внутрішнього крику.
Від цих спогадів мені часто не спалося ночами, але безсоння мене не обтяжувало. З якоюсь відрадою я дивилася у вікно, де гойдався ліхтар зі своєю тінню, і відчувала, як іде, погойдуючись, до невідомої, але бажаної мети вдовиний пароплав.
17
Час від часу мою розповідь прориває тривога, вона заважає мені продовжувати^] Невже це закон, що людські стосунки з роками вироджуються і на місці живої тканини вирос/гає дике м'ясо? І виникає болісне питання: коли?/ Ні, ще не тоді. Тоді ще все було, мабуть, благополучно. Ми з Анфісою працювали, Вадим учився в школі. Вчився так собі: ні добре, ні погано, понуро. Мені здається, його дуже ранило усвідомлення, що він не найкращий. По суті, увесь його шлях після Будинку дитини був шляхом із "найкращих" в "не найкращі". Підростаючи, він став не такий уже красивий, огрубів, поважчав, зсутулився, якось проступила в ньому Анфісина крупна кістка. Для неї ж він як і раніше був божеством. Балувала його нестямно. Працювала, як вона висловлювалася, "у дві смерті" (в дві зміни). Наймалася прати білизну, мити вікна (третя смерть). Усе для нього. Одягнути, взути, вітаміни, фрукти, театр, кіно — все йому. Сама обтріпалася, обносилася, Мала вигляд старої баби. А Вадим був не ласкавий, поцілуєш — утреться. Вона до нього, він — "відчепись". Став зухвалий, з'явилася у нього звичка тримати голову вниз, погляд спідлоба.
— Ти мене не буцай,— казала Капа,— я тебе не дуже й боюсь.
Вадим посміхався. Він узагалі посміхався, що б йому не говорили. Знущався над котом. Стріляв з рогатки, шибку розбив. Мати за шибку заплатила, плакала, а він посміхався. Витівки для хлопчика взагалі звичайні, але незвичайна посмішка, знущальна.
Складні якісь стосунки були у нього в дворі. Хтось поранив його, видно, жорстоким словом "безбатченко", щось чув він від людей, які знали, що не все в його сім'ї було до ладу...
Не пам'ятаю, коли я від нього почула вперше знамениту формулу: "Всі брешуть". Дуже рано він за неї вхопився і вирішив, що все пізнав, усе може пояснити. Вона стала для нього чимось на зразок лейтмотиву. Зайде до мене напівворожий, і через кожні дві-три фрази глумливо: "Всі брешуть". І ви брешете, і вона, тобто мати, бреше, і всі брешуть.