Увечері Вадим засинав на моєму ліжку, а я спала поруч, боячись скрипнути сіткою... Він був дорогий мені усією своєю маленькою істотою.
Що було в ці дні з Анфісою — не знаю. Побачила я її тільки після похорону, на поминках. Вона постаріла на десять років, не плакала, тільки жувала хустку і смикала головою.
Другого дня я до неї зайшла. Анфіса стояла лицем до вікна, спиною до дверей і на мої кроки не оглянулася. Я підійшла, ми обійнялися, прихилилися одна до одної, і я відвела губами з її лоба пасмо жорсткуватого, ледь вологого волосся.
Після смерті Федора якось так вийшло, що ми з Анфісою і Вадимом стали жити разом, однією сім'єю. Хлопчик до мене горнувся, і я його полюбила, а Анфіса стала мені як сестра.
Інколи ми з нею сварилися, дуже вже вона стала нервова, просто інколи ісґерична, та й я не краща, все впадала в якусь пусту амбіцію. А повинна була б стримуватися: їй було гірше, ніж мені. Сварилися через дрібниці, через дірку від бублика.
Ось, приміром, Анфісине чергування. Вона ви? мила підлогу, прибрала кухню, сходила в лазню, попарилася. Повертається рожева, добра, помолоділа. Кличе пити чай, а я на кухні перу. Необережно набризкала на підлогу.
— Бариню зразу видно,— каже Анфіса, сердито блискаючи очима, виразно сірими на рожевому чистому обличчі.— Вам би все книжки читати, а ми робочий клас. Дай-но, думаю, на підлогу набризкаю, робочий клас підітре.
— Бог з вами, Анфісо Максимівно, яка ж я бариня? Така ж робоча людина, як і ви.
— Така ж, та не така. Я й за своє чергування мию, і за ваше, а ви з книжкою байдикуєте.
Тут уже я не витримую, вибухаю:
— І не соромно вам? Ви ж знаєте, у мене спина хвора. І вже якщо на те пішло, я вам плачу за чергування!
Анфіса в сльози:
— Копійки більше з вас не візьму! Можете благати, на коліна падати — все! І Вадику більше цукерок не носіть! Правду про вас Капа каже: пси-хована! Бариня на ваті!
Мені б посміятися, а я ображаюсь. Накопичую гіркоту.
Кілька днів не розмовляємо. їй важко, і мені важко.
Коли ми з Анфісою у сварці, Капа торжествує:
— Ось я ж тебе оберігала, очі тобі відкриваючи на цю психовану. Корчить із себе невідомо що.
Капа радіє ще й тому, що коли ми з Анфісою у сварці, чергує за мене вона, Капа. Як-не-як, а маленький прибуток. Анфіса злісно стежить, як Капа миє за мене підлогу, раковину. На її думку, погано миє. Клекочуть комунальні ревнощі — до підлоги, до раковини, до маленьких моїх грошей. А вона ж, Анфіса, безкорислива, я ж знаю.
Коли ми з Анфісою посваримось, у мене таке почуття, ніби десь відчинене вікно і звідти дме. Треба піти покаятись, але гордість не дозволяє. Так і живемо, дмемося, і, проходячи мимо, я всією спиною відчуваю, як вона мене ненавидить.
Миримося ми важко й поволі. Спече Анфіса пиріжки і мені несе покуштувати. Швиргоне на стіл мовчки, і геть. Я — за нею:
— Анфісо Максимівно! Анфіса стулить губи:
— Я не чогось там, а по-сусідськи. Візьміть, мені не шкода.
— Тоді мені не треба.
— Сказано: не шкода. Це вам шкода свого добра. Беру пиріжки, несу на кухню, ставлю до неї на
стіл, лаючи себе за дріб'язковість. Анфіса викидає пиріжки у відро для сміття і вже вся тремтить:
— А, гидуєш мною! Я тобі погидую! Я тобі покажу!
Через хвилину мої двері відчиняються, і в кімнату летить якийсь мій подарунок. За роки спільного життя їх набралося чимало, завжди є що швиргонути. Я також розпалююсь, і подарунок потрапляє у відро для сміття. Звідти його виймає Капа:
— От дурні! Добро переводити! А я не горда, я візьму.
Отак торжествує Капа, а я йду до себе, задихаюсь і злюсь на себе.
Зате яка полегкість, яка радість, коли ми нарешті помиримось!
У мене недолік: я ніколи не зроблю першого кроку. Помру, а не зроблю. Анфіса краща за мене, великодушніша. Вона приходить до мене — добра, очі світяться, на щоці ямочка. Дуже вона красива в такі хвилини.
— Ольго Іванівно, пробачте мені, дурній.
— Анфісо Максимівно, дорога, це ви мені пробачте.
Обіймаємось. Анфіса плаче, а я ні. Відчуваю під рукою, що плече її здригається. Підводить мокрий, сяючий погляд. Обидві сміємося. Так і живемо.
Між нами двома росте Вадим — красивий і балуваний, зухвалий і сміливий. Ми трішки ревнуємо його одна до одної і обидві балуємо його одна поперед одної, щастя, що в нас мало грошей, а то б ми його остаточно зіпсували. Коли ми сваримось, Вадим це розуміє і хитро притримується то однієї, то іншої сторони. Інколи мені здається, що він не любить ні її, ні мене. Але що вдієш, я ж його люблю! Який він чудовий, коли, побешкетувавши, забігає до мене, щоб похвалитися, блискаючи очима:
— Тьотю Ольванно! Яке я лобуряцтво зробив! Росте Вадим, і ось йому вже пора йти в школу.
Анфіса плаче:
— Все життя не розлучалися. Він у Будинок дитини — і я у Будинок дитини. Він у садочок — і я в садочок. Мріяла: він у школу — і я в школу. А не виходить. Ким я туди піду? Нянькою, сторожихою. Зарплата майже нуль. А в садочку я харчуюсь...
Порадившись, ми вирішуємо: Анфіса лишається в садочку, Вадим іде в школу. Радість подарувати хлопчику портфель, пенал, азбуку... Ось він уже стоїть готовий, незвичайно дорослий, у міш-куватеньких штанцях, з портфелем у руках. Ось ми провели його в школу. Я цілую його в пухнасту щічку, він холодно одвертається. Анфіса, відома річ, плаче. Йому гидкі жіночі сльози. Він рішуче входить у шкільні двері.
Так вони розлучаються вперше.
16
Вадим ходив у школу. Анфіса — в дитсадок, я — в Будинок дитини, важко встаючи ранками, іноді знемагаючи від причіпок завідуючої, йка ставала все дрібніша, все зліша і настирніша, наче помщалася людям за своє горе. Про неї ходили чутки, ніби чоловік від неї пішов до молоденької. Одного разу ввечері я застала її в залі. Вона сиділа нагнувшись, поклавши голову на спинку стільця. Ця голова була як велика золота квітка, зламана вітром. На звук моїх кроків вона підвела голову і швидко замкнула своє лице. Але пізно: я встигла побачити її людські очі.
У Будинку дитини була смуга карантинів: кір, вітряна віспа, потім коклюш. Коклюшних не ізолювали. Діти заходились протяжним кашлем і погано співали.
А в квартирі йшло своєю чергою комунальне життя з пристрастями, які розгоралися з різних приводів, як правило, дрібних. Я давно вже навчилася не зневажати дріб'язковість приводу: адже