– Між Вінковцями та Бродом.
– Ось як, – зауважив Пуаро.
Провідник відійшов і невдовзі повернувся з пляшкою води.
– Доброї ночі, мсьє.
Пуаро випив води та вклався спати. Він лише зміг заснути, як його знову щось розбудило. Цього разу щось важке гучно впало за дверима.
Він підскочив до дверей, відчинив та виглянув у коридор. Нічого. Але праворуч по коридору пройшла жінка у багряному кімоно, наче тікаючи від нього. З протилежного боку, провідник малював якісь позначки на великих шматках паперу. Стояла мертва тиша.
– Це все через нерви, – сказав Пуаро і повернувся до ліжка. Цього разу він спав до ранку.
Коли він прокинувся, поїзд стояв у заметі. Протерши очі, Пуаро виглянув у вікно. Навколо все було вкрите снігом. На годиннику було по дев'ятій.
За чверть десята, вдягнувшись і причепурившись, він попрямував до вагона-ресторану, де було чутно багато скорботних голосів.
Усі перепони поміж пасажирами були зняті. Усі були одним цілим у спільній біді. Особливо голосно скаржилася місіс Хаббард.
– Моя дочка каже, що це найкраща дорога в світі. Сідаєш у потяг і виходиш у Парижі. А ми застрягли тут на декілька днів. – застогнала вона, – Мій човен завтра відпливає. І що я повинна робити? І я не можу зв'язатися, щоб відмінити броню. Я така сердита!
Італієць сказав, що у нього нагальні ділові справи у Мілані. Масивний американець заявив, що все це дуже неприємно, але у нього є надія, що все владнається.
– Моя сестра – її діти чекають мене, – розпочала розмову шведка і почала рюмсати. – Як я з ними зв'яжуся? Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося нещастя.
– Як довго ми тут будемо? – заявила Мері Дебенхем. – Хтось знає?
Голос її прозвучав дратівливо, проте Пуаро зауважив, що її тривога була значно меншою від продемонстрованої в "Таврському Експресі".
– Усі знають про цей потяг. – продовжила місіс Хаббард. – І ніхто нічого не робить. Це ж лише купка іноземців. Якби це було в моїй країни, хтось обов'язково щось би зробив!
Арбетнот підкликав Пуаро і почав говорити з ним поганою французькою:
– Ви директор цієї компанії. Поясніть нам, що трапилося.
– Ні, ні, – відповів йому Пуаро, посміхаючись. – Ви сплутали мене з моїм товаришем, мсьє Буком.
– Вибачте.
– Нічого. Таке можливо. Я ж зараз знаходжуся в його купе.
У вагоні-ресторані мсьє Бука не було. Пуаро оглянув, щоб зрозуміти, хто іще відсутній. Не було княгині Драгомирової, угорської пари, також Ретчетта, його камердинера та німкені-покоївки.
Шведка витерла сльози.
– Яке лихо! Я вже не можу плакати. Все що стається, стається на краще.
Але така християнська мораль не всіх заспокоїла.
– Чудово, – метушливо промовив МакКвінн, – Ми будемо тут декілька днів.
– А в якій ми зараз країні? – запитала місіс Хаббард. Почувши, що в Югославії, вона сказала: "Тільки не в балканських країнах. Ви собі уявляєте?"
– Я бачу, що ви єдина маєте терпіння, мадемуазель – звернувся Пуаро до міс Дебенхем.
– А що я можу вдіяти? – знизавши плечима, вона відповіла.
– А ви філософ, мадемуазель.
– У мене таке ставлення до життя. Я вважаю себе трохи егоїсткою, а також стараюся приборкувати власні емоції.
Вона більше спілкувалася сама з собою, аніж із Пуаро. Вона на нього навіть не споглядала. Її пильний погляд був спрямований крім нього до вікна, де лежала величезна маса снігу.
– Ви доволі сильна жінка, мадемуазель, – люб'язно сказав Пуаро. – Думаю, що серед нас ви найсильніша персона.
– О, ні. Я знаю одну особу, значно сильнішу від себе.
– Хто це?
Їй здавалося, що вона розмовляє сама з собою, а не з незнайомцем та іноземцем, з яким до того вона обмінялася лише декількома реченнями. Вона засміялася, наче сама не своя.
– Наприклад, ця старша леді. Бачу, ви її теж помітили. Дещо імпульсивна, проте надзвичайно чарівна. Варто їй лише підняти палець і запитати щось – як поїзд рушить.
– Але він рушить і від мого приятеля мсьє Бука, – сказав Пуаро. – Але це тому, що він директор залізниці, а не сильна особистість.
Мері Дебенхем посміхнулася.
Ранок закінчувався. Декілька людей, серед них і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Спілкування між пасажирами припинилося до кращих часів. Пуаро слухав все більше й більше про доньку місіс Хаббард, про її щоденні звички, як вона прокидається вранці, снідає вівсянкою аж до ночі, коли місіс Хаббард лягає спати у шкарпетках, яка сама ж і зв'язала.
У той час, як усі слухали розмову шведки про її місіонерські подорожі, у вагон-ресторан увійшов один із провідників, підійшов до Пуаро та зупинився прямо перед ним.
– Вибачте, мсьє.
– Так?
– Вам вітання від мсьє Бука. Він хотів дізнатися, чи не могли б ви пройти зі мною до нього на декілька хвилин?
Пуаро піднявся, вибачився перед леді зі Швеції та попрямував з вагона. Це був провідник з іншого вагона, не з його, високий, статечний чоловік.
Він пройшов свій вагон, своє купе, пройшов далі по коридору та зайшов у наступний вагон. Провідник відчинив двері, і дозволив Пуаро увійти.
Купе це також не було мсьє Бука. Це було купе другого класу, обране, напевно, через значно більше вікно. Воно надавало враження переповненості.
Мсьє Бук сидів сам на невеликому сидінні у протилежному кутку. В іншому кінці, навпроти нього, сидів невеликий темний чоловік, який споглядав у вікно на сніг. Перед Пуаро стояв, не даючи йому пройти вперед, могутній чоловік у синій формі (начальник поїзда) та його заступник.
– Друже, – скрикнув мсьє Бук. – Проходьте. Ви нам дуже потрібні.
Маленький чоловічок посунувся, і Пуаро сів поряд із ним: інші двоє сіли навпроти його товариша.
Вираз обличчя мсьє Бука, наскільки він помітив, було дуже стривоженим. Складалося враження, що трапилося щось неординарне.
– Що трапилося? – запитав Пуаро.
– Гарне питання. Спочатку цей снігопад, через який ми зупинилися, тепер… – Він зупинився, і було чутно глибоке зітхання провідника.
– Що тепер?
– Тепер один із пасажирів лежить мертвий у своєму купе – його зарізали.
Мсьє Бук говорив з деяким відчаєм.
– Пасажир? Який пасажир?
– Американець. Чоловік, його звали, звали... – Він щось запитав у провідника. – Ретчетт. Так, Ретчетт?
– Так, мсьє, – відповів провідник.
Пуаро поглянув на нього. Його товариш був блідий, немов крейда.