– Зрозуміло. Можливо, ви ще й скоро вийдете заміж?
Міс Дебенхем ніяк не відповіла, лише підняла голову й кинула на Пуаро погляд, який промовляв: "А ви дуже зухвалий".
– Яка ваша думка про леді, яка ділить із вами купе – міс Ольсон?
– Дуже приємне та миле створіння.
– Якого кольору її халат?
Міс Дебенхем вирячилася. "Якогось такого коричневого кольору з натуральної вовни".
– Ага! І, мушу вибачитися за свою нескромність, але гадаю, що я пам'ятаю колір вашого халату ще з дороги від Алеппо до Стамбула. Блідо-ліловий, так?
– Так, правильно.
– У вас є інші халати? Приміром, багряний?
– Ні, це не мій.
Пуаро нахилився над нею наче кіт, який готується накинутися на мишу.
– Тоді чий?
Молода дівчина відкинулася на стільці в нерозумінні. "Я не знаю. Що ви маєте на увазі?"
– Ви не сказали: "У мене немає такого", а відповіли "Ні, це не мій". Тобто, ви були певні, що ця річ належить комусь іншому.
Мері Дебенхем ствердно кивнула.
– Комусь у цьому потязі?
– Так.
– Кому ж?
– Я щойно вам сказала: не знаю. Я прокинулася о п'ятій годині ранку з відчуттям того, що поїзд уже довгий час стоїть на місці. Я відчинила двері й поглянула в коридор, подумавши, що ми знаходимося на станції. Саме тоді я побачила жінку в багряному кімоно далі по коридору.
– І ви не знаєте, хто це? Білява, чорнява, руса?
– Не можу відповісти. На голові у неї була нічна шапочка і я змогла помітити лише її потилицю.
– А якої тілобудови?
– Досить висока і струнка, якщо так можна сказати. Кімоно було обшите драконами.
– Так, саме так – драконами. – Він стих на хвилину, після чого промимрив про себе: "Не розумію, нічого не розумію. Це безглуздо".
Потім, поглянувши на неї, додав: "Не буду вас більше затримувати, мадемуазель".
– Добре. – Вона начебто не була готова до такого швидкого закінчення, хоч і швидко попрямувала до виходу.
Вже у дверях, хвилинку зачекавши, вона повернулася.
– Леді зі Швеції – міс Ольсон, – виглядає дещо стурбованою. Вона вам казала, що останньою бачила небіжчика живим. Вона думає, я це знаю, що ви її підозрюєте в цьому злочині. Чи можу я їй сказати, що вона помиляється? Насправді, вона з тих людей, які й мухи не скривдять. – Вона посміхнулася.
– О котрій годині вона пішла за аспірином до місіс Хаббард?
– О пів на одинадцяту.
– Як довго її не було?
– Близько п'яти хвилин.
– Вона покидала купе вночі?
– Ні.
Пуаро звернувся до лікаря. "Ретчетт міг бути вбитий о такій ранній годині?"
Лікар негативно похитав головою.
– Ви можете заспокоїти вашу подругу, мадемуазель.
– Дякую вам. – Вона раптово всміхнулася так, що не можна було намилуватися. – Знаєте, вона схожа на овечку. Завжди тривожна і говорить, наче мекає.
З цими словами Мері Дебенхем вийшла з вагона.
12. Свідчення німкені-покоївки
Мсьє Бук з цікавістю поглядав на Пуаро.
– Друже, я вас не розумію. Що ви хочете зробити?
– Я шукаю тріщину.
– Тріщину?
– Так. Тріщину у захисті цієї молодої леді. Я повністю відкидаю її холоднокровність. Чи мені це вдасться? Не впевнений. Проте я знаю одне: вона не думає, що я взявся за цю справу настільки серйозно.
– Ви її підозрюєте, – повільно мовив мсьє Бук. – Але чому? Вона виглядає доволі чарівно – напевне, це остання людина, яку я б запідозрив у такому злочині.
– Я цілком згоден, – мовив Константин. – Вона абсолютно спокійна, без емоцій. Вона б не різала його, а просто подала до суду.
Пуаро зітхнув.
– Ви обидва повинні викинути з голову думку, що це випадкове та раптове вбивство. Щодо причин моєї підозри, то їх є дві. Одну з них я випадково почув раніше, і ви про неї ще не знаєте.
Пуаро переповів цікаву бесіду, яку він підслухав по дорозі з Алеппо.
– Це, звісно, цікаво, – заявив мсьє Бук, почувши історію. – Цьому необхідне пояснення. Якщо це означає саме так, як ви тлумачите, то в цьому замішані вони обоє – вона і той кремезний англієць.
Пуаро ствердно кивнув головою.
– Проте це не дуже співвідноситься із фактами, – сказав він. – Дивіться, якби вони діяли спільно, то чого варто було б очікувати? Що кожен із них намагатиметься забезпечити алібі для іншого. Так і сталося? Аж ніяк – навпаки. Алібі міс Дебенхем підтверджує шведська леді, яку вона дотепер не бачила, а за алібі полковника Арбетнота ручається МакКвінн, секретар Ретчетта. Ні, таке рішення аж надто просте.
– Ви казали, що є й інша причина у ваших підозрах, – оживив його питанням мсьє Бук.
– А, так, але це звичайна психологія. Я спитав себе, чи можливо, щоб міс Дебенхем спланувала такий злочин? Це міг зробити, я в цьому переконаний, холодний та винахідливий розум. Міс Дебенхем повністю підходить під дані критерії.
Мсьє Бук висловлював невпевненість. "Думаю, друже, що ви помиляєтеся. Ніколи не бачив таких молодих англійок-злочинниць".
– Добре, – сказав Пуаро, беручи до рук останній паспорт. – Перейдімо до останнього пасажира. Хільдегарда Шмідт, покоївка княгині.
Хільдегарда Шмідт, яку покликав офіціант, увійшла у вагон-ресторан і стала в дверях, чекаючи розпоряджень. Пуаро запросив її сісти поряд. Сівши, вона склала руки й спокійно чекала запитань. Зовні вона була надзвичайно спокійною людиною – респектабельною, але не інтелігентною.
Методи Пуаро різко відрізнялися від тих, якими він діяв з Мері Дебенхем. Він з усією своєю вишуканістю старався вести себе спокійно. Згодом, як вона написала свої ім'я та адресу, він почав задавати питання. Розмова велася німецькою мовою.
– Ми хотіли б дізнатися якнайбільше про те, що трапилося минулої ночі, – почав він розмову. – Ми розуміємо, що ви не можете нам надати багато інформації конкретно, але чи ви щось бачили, чули. Те, що ви вважаєте дрібницею, для нас може бути суттєвою обставиною. Вам зрозуміло?
Вона ніяк не відреагувала. Її широке, миле обличчя виглядало ще більш недолуго, коли вона відповіла:
– Я нічого не знаю, мсьє.
– Ну, принаймні, ви знаєте, що ваша місіс покликала вас до себе минулої ночі?
– Так, звісно.
– Ви пам'ятаєте точний час?
– Ні, мсьє. Я спала, коли провідник підійшов і розповів мені.
– Ясно. Чи стало несподіванкою для вас, що вона вирішила покликати вас?
– Це не було незвично. Милостива княгиня часто викликає мене вночі. Вона спить не дуже міцно.