– Так.
– Ще хтось їхав разом із вами?
– Так, сер. Такий дебелий італієць.
– Він говорить англійською?
– Так, трохи говорить. – Його тон знову похмурнішав. – Він з Америки – з Чикаго, як я зрозумів.
– Ви з ним спілкувалися?
– Ні, сер. Я читав.
Пуаро всміхнувся. Він уявив картину – веселий, балакучий італієць та сухий кирпатий джентльмен-англійєць.
– І що, дозвольте вас запитати, ви зараз читаєте? – він запитав.
– Зараз, сер, я читаю "Зачарована любов" Арабелли Річардсон.
– Цікава книга?
– Доволі непогана, сер.
– Давайте продовжимо. Ви повернулися до себе й продовжили читати "Зачаровану любов". О котрій годині це було?
– Десь о пів на одинадцяту італієць вирішив іти спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжко.
– Тоді ви теж лягли й заснули?
– Ні, сер. Я ліг, але не засинав.
– Чому ви не спали?
– У мене був зубний біль.
– Отакої! Це дуже болісно.
– Доволі болісно, сер.
– Ви щось спробували вдіяти?
– Я використав трішки гвоздикової олії, що трішки послабило біль, але все одно мені не вдалося заснути. Я увімкнув світло над головою та продовжив читати – це зайняло увесь мій час.
– І ви не спали всю ніч?
– Мені вдалося заснути лише о четвертій годині, сер.
– А ваш компаньйон?
– Італієць? Він одразу захропів.
– Він не покидав купе усю ніч?
– Ні, сер.
– А ви?
– Ні.
– Ви щось чули уночі?
– Не думаю. Тобто, нічого незвичного. Потяг потрапив у замет, тому все було дуже тихо.
Пуаро замислився на декілька секунд, після чого продовжив допит.
– Добре, що тут можна ще додати? Чи можете ви пролити хоч якесь світло на цю трагедію?
– Боюся, що ні, сер. Вибачте.
– Чи ви знаєте про якісь непорозуміння між вашим господарем та містером МакКвінном?
– О, ні. Містер МакКвінн – дуже делікатний джентльмен.
– Де ви служили до містера Ретчетта?
– У сера Генрі Томлінсона, на Ґросвенор сквер.
– Чому ви покинули службу в нього?
– Він поїхав до східної Африки, і більше не потребував моїх послуг. Але, гадаю, він часто мене згадує. Я працював у нього не один рік.
– І скільки років ви працювали на містера Ретчетта?
– Понад дев'ять місяців, сер.
– Дякую, Мастерман. До речі, ви курите трубку?
– Ні, сер. Я курю лише дешеві цигарки.
– Дякую вам. Це все.
Пуаро вдячно вклонився.
Камердинер зніяковів на секунду.
– Вибачте, сер, але я хочу вам розповісти про ту американку. Вона каже, що знає все про вбивцю. Вона надзвичайно схвильована.
– У такому разі, – відповів Пуаро, – ми повинні її терміново побачити.
– Покликати її, сер? Вона вже давно вимагає, щоб зустрітися із кимось і розповісти усе. Провіднику ледь-ледь вдається її вгамувати.
Доправте її до нас, друже. – сказав Пуаро. – А ми послухаємо її історію.
4. Свідчення американської леді
Місіс Хаббард прийшла у вагон-ресторан дуже збудженою та схвильовано розмахувала руками.
– А тепер скажіть мені – хто тут у вас головний? У мене є деяка важлива інформація, дуже важлива, і я хочу її розповісти тому, хто за це відповідає. Якщо ви, джентльмени…
Її погляд пробіг між усіма трьома особами. Пуаро підійшов до неї.
– Мадам, розкажіть усе мені, – промовив він. – Але, спершу, сядьте, будь ласка.
Місіс Хаббард важко присіла на стілець навпроти нього.
– Ось що я вам хочу розповісти. Минулої ночі у вагоні трапилося вбивство, і вбивця був саме у моєму купе!
Вона зробила певну паузу, щоб надати значимості власним словам.
– Ви впевнені в цьому, мадам?
– Звісно впевнена! Ще б пак! Я знаю, про що говорю. Я вам зараз усе розповім. Я вже майже спала в себе в ліжку, але раптово прокинулася і в абсолютній темряві відчула, що в моєму купе знаходиться чоловік. Я була така нажахана, що не могла кричати, думаю, що ви зрозумієте мене. Я лежала й думала: "О, ні, мене зараз уб'ють". Ви собі не уявляєте, як я почувалася. Ці жахливі потяги – ніхто мене не врятує. І я подумала: "Нехай, але він не отримає моїх прикрас, так як, я поклала їх у панчоху та заховала під подушкою – це, звісно, не було дуже добре. Але чому саме я – жертва?
– Ви усвідомлювали, мадам, що у вашому купе знаходився хтось?
– Так, звісно. Я лише лежала з заплющеними очима і думала, що мені робити. Я була дуже щаслива, що моя донька не знала, в якому я була становищі. Згодом, завдяки своїй спритності, і я простягнула руку до дзвінка провіднику. Я натискала й натискала, але нічого не було – я вирішила, що моє серце перестало битися. "О, ні", – сказала я собі, – "напевне, вони повбивали усіх людей у потязі". Якраз була зупинка і в повітрі стояла абсолютна тиша. Проте я продовжила тиснути на кнопку дзвінка і о! полегшення, коли почула чиїсь кроки і стук у двері купе. "Заходьте!" – скрикнула я, і увімкнула в той же час світло. І, ви можете в це повірити, в купе не було ані душі!
Місіс Хаббард виглядала, неначе підійшла до найгострішого моменту, а не навпаки.
– І що трапилося далі, мадам?
– Я розповіла провіднику, що трапилося і він мені не повірив. Сказав, що це мені наснилося. Я попросила його оглянути під ліжком, після чого він сказав, що людина туди втиснутися ніяк не може. Виглядало, наче він хотів мене заспокоїти, проте я точно знала, що хтось там був! Я не з тих людей, які вигадують всілякі історії, містер… Як ваше ім'я?
– Пуаро, мадам. Це мсьє Бук, директор компанії, а це лікар Константин.
– Рада з вами зустрітися, – пробурмотіла вона і продовжила свою сольну розповідь.
– Як ви розумієте, я не настільки добре пам'ятаю всі подробиці. Спершу я вирішила, що це був чоловік із сусіднього купе – той, якого вбили. Я сказала провіднику, щоб він перевірив двері між купе, і, звісно, вони не були замкнені. Я це дуже добре пам'ятаю. Після цього я попросила його зачинити їх, і після того, як він пішов, приставила до дверей свою важку валізу.
– О котрій годині це було, місіс Хаббард?
– Чесно кажучи, не знаю. Я не дивилася на годинник. Була надто схвильована.
– А що ви тепер думаєте про цю ситуацію?
– Ну, можу сказати, що все абсолютно зрозуміло. Людина у моєму купе – це вбивця. А хто ж іще?
– І ви думаєте, що він вийшов через сусіднє купе?
– Звідки я можу знати, як він вийшов? Мої очі були заплющені.
– Він міг вийти через двері, що ведуть у коридор?
– Не можу сказати. Як я казала, мої очі були заплющені.