Пуаро уважно поглянув на неї.
– Щоб я справді вам повірив – я не кажу, що не вірю вам – мені потрібна ваша допомога?
– Моя допомога?
– Так. Мотив убивства лежить у минулому – у тій трагедії, яка трапилася у вашій сім'ї та перевернула ваше життя. Дозвольте мені поглянути в минуле й, можливо, це підкаже мені.
– Що я можу вам сказати? Вони всі померли. – Вона почала сумно перелічувати: – Роберт, Соня та маленька Дейзі. Вона була така гарненька, мила, з такими кучериками. Ми так милувалися нею.
– Була ж іще одна жертва, мадам? Скажімо так, непряма.
– Бідолашна Сюзанна? Так, я зовсім за неї забула. Поліція підозрювала її, думала, що вона має до цього якесь відношення. Можливо, якесь і мала – проте не зі своєї вини. Думаю, що вона випадково про щось обмовилася, наприклад, коли Дейзі виходить на прогулянку. Вона не змогла цього собі пробачити – вважала себе винною. – Графиня здригнулася. – Вона викинулася з вікна. Який жах! – вона обхопила обличчя руками.
– Якої вона була національності?
– Французка.
– Яке було її повне ім'я?
– Чесно кажучи, не пригадую. Ми завжди називали її Сюзанною. Мила, весела дівчинка. Вона була такою прив'язаною до Дейзі.
– Вона була помічницею няні, так?
– Так.
– А хто була нянею?
– Зі спеціальної школи. Прізвище Штенґельберг. Вона дуже любила Дейзі... і мою сестру.
– Тепер, мадам, я хочу, щоб ви добряче подумали перед тим, як відповісти. Серед осіб, які перебувають у цьому потязі, ви когось упізнаєте?
Вона вирячилася на нього. "Я? Ні, нікого".
– А княгиню Драгомирову?
– А, її. Я знаю її, аякже. Я думала, що ви мали на увазі когось з тих часів.
– Так і є, мадам. Подумайте ще раз. Пам'ятайте, що пройшло багато років. Люди могли дуже змінитися зовні.
– А за вами – ви тоді були ще зовсім юною – хтось наглядав?
– О, так, у мене була тиранка – вона водночас була й секретаркою Соні. Англійка чи шотландка, рудоволоса.
– Яке було її ім'я?
– Міс Фрібоді.
– Молода чи старшого віку?
– Для мене вона була старою. Хоча думаю, зараз їй близько сорока років. Також за моїм одягом наглядала Сюзанна.
– Більше в домі нікого не було?
– Інші слуги.
– І ви певні, мадам, що не впізнаєте в потязі більше нікого?
Вона серйозно відповіла: "Ні. Нікого не впізнаю."
5. Ім'я княгині Драгомирової
Коли граф і графиня вийшли, Пуаро поглянув на своїх супутників.
– Бачите, – сказав він, – у нас є прогрес.
– Прекрасна робота, – радо відповів мсьє Бук. – Зі свого боку, я б ніколи не міг запідозрити графа та графиню Андреній. Мушу визнати, я просто їх випускав з уваги. Думаю, тепер немає сумнівів, що вона вчинила злочин? Це дуже сумно. Хоча, ніхто її не відправить на смерть. Є менш суворе покарання – декілька років в'язниці – цього буде достатньо.
– Тобто, ви впевнені в тому, що вона винна?
– Друже, безсумнівно. Думаю, що єдине, що вам необхідно зробити – гарно описати всі деталі, поки ми знаходимося в заметі та не приїхала поліція.
– І ви не довіряєте словам графа – вельми шанованої людини – що його дружина невинна?
– Друже, насправді, що інше він міг іще сказати? Він палко кохає свою дружину та хоче її врятувати! Йому гарно вдалося збрехати – дуже вишукано. Але що це, якщо не брехня?
– Ну, знаєте, у мене є безглузда думка, що це правда.
– Ні, ні. Пам'ятаєте, носовичок. У ньому вся суть.
– О, я забув про носовичок! Пам'ятаєте, я казав, що є лише двоє людей – імовірних його власників?
– Все одно…
Мсьє бук затих. Двері відчинилися, і у вагон-ресторан увійшла княгиня Драгомирова. Вона підійшла, і троє чоловіків здійнялися на ноги.
Вона почала говорити до Пуаро, не помічаючи решти.
– Гадаю, мсьє, – сказала вона, – що мій носовичок у вас.
Пуаро виглядав в очах двох джентльменів переможцем.
– Це він, мадам?
Він протягнув їй невеличкий квадратний шматок сатину.
Так, це він. У куті мій ініціал.
– Пробачте, княгине, це ж літера Н, – сказав мсьє Бук. – Ваше ім'я – Natalia[3].
Вона кинула на нього холодний погляд.
– Це правда, мсьє. Але на моїх носовичках ініціали стоять кирилицею. Літера N кирилицею пишеться Н.
Мсьє Бук відступив назад. Щось у цій жінці було таке, що хвилювало й бентежило його водночас.
– Вранці ви нам нічого не сказала, що це ваш носовичок.
– Ви мене й не запитували, – сухо відповіла вона.
– Сідайте, мадам, – сказав Пуаро.
– Із задоволенням.
– Вам більше не потрібно через це так перейматися, – продовжила вона. – Знаю, що наступним вашим питанням буде – як мій носовичок потрапив у купе покійника! Моя відповідь проста – я не знаю.
– Справді не знаєте?
– Абсолютно.
– Вибачте, мадам, але як ми можемо довіряти вашим словам? – різко промовив Пуаро.
Княгиня Драгомирова презирливо відповіла. "Думаю, ви маєте на увазі те, що я не розповіла, що Хелена Андреній насправді сестра місіс Армстронг?"
– Насправді, ви нам збрехали.
– Саме так. І зробила б це ще раз. Її мати була моєю подругою. Я знаю, месьє, що таке відданість – до друзів, до сім'ї.
– І ви не хочете зробити так, щоб справедливість перемогла?
– У цьому випадку справедливість уже перемогла.
Пуаро нахилився до неї.
– Зрозумійте мене, мадам. У випадку з носовичком, як ми можемо бути певні, що він дійсно ваш? А не ви вигороджуєте доньку своєї подруги?
– Я вас розумію. – Її обличчя видало усмішку. – Месьє, це можна легко довести. Я дам вам адресу людини в Парижі, яка робить ці носовички. Лише покажіть йому й він розповість, що він був зроблений на моє замовлення декілька років тому. Носовичок мій.
Вона піднялася.
– У вас іще є питання до мене?
– Ваша покоївка, мадам, впізнала цей носовичок, коли ми його показували вранці?
– Повинна була б. Вона бачила й нічого не сказала? Це лише доводить її відданість.
Легко кивнувши головою, вона вийшла з вагона-ресторану.
– Отже, це її, – промимрив Пуаро. – Я помітив хвилювання, коли запитав покоївку, знає вона, кому належить носовичок. Вона не знала, зізнаватися, що це княгині. Насправді, це мене й наштовхнуло на думку.
– Ах! – скрикнув, жестикулюючи руками, мсьє Бук. – Жахлива жінка, насправді!
– Чи могла вона убити Ретчетта? – звернувся Пуаро до лікаря.
Він негативно закивав головою.
– Ці рани – одна нанесена з великою силою, глибоко проникла в тіло, не могли бути завдані такою слабкою істотою.