Граф на хвильку замислився.
– Дякую, – відповів він. – Але не думаю, що для мене варто робити якісь винятки. Гадаю, що наш багаж має бути оглянутий так само, як і усіх інших пасажирів.
Він звернувся до дружини: "У тебе немає заперечень, Єлена?"
– Ні, аж ніяк, – сказала вона без зволікань.
Вони провели швидкий і поверхневий огляд. Пуаро намагався заспокоїти загальну напругу різноманітними ремарками, як: "Щось ця етикетка на валізі підмокла, мадам", коли клав на місце гарну синю марокканську валізу з намальованими ініціалами та короною.
Графиня ніяк не це не відреагувала. Здавалося, начебто її ця процедура дещо дратувала. Вона ще більше сховалася в куток і намагалася сонливо поглядати у вікно, поки чоловіки порпалися в її речах у сусідньому купе.
Пуаро закінчив пошуки тим, що відчинив маленьку шафку над рукомийником і мигцем кинув погляд на вміст – там була губка, крем для обличчя, пудра та маленька пляшечка тріоналу.
І з вибаченнями вся братія покинула купе.
Далі йшли купе місіс Хаббард, покійника та Пуаро.
Після цього вони перейшли до купе другого класу. У першому, на місцях 10 та 11, розташовувалися Мері Дебенхем і Ґрета Ольсон, яка спала та відразу прокинулася.
Пуаро вкотре повторив ціль візиту. Шведка виглядала дещо стурбованою, а Мері Дебенхем ніяк не відреагувала. Пуаро звернувся до шведки.
– Якщо ви не заперечуєте, мадемуазель, ми оглянемо ваш багаж, а потім, якщо ваша ласка, ви відвідаєте американську леді, як вона себе почуває. Вона зараз знаходиться в одному з купе у наступному вагоні, проте вона все ще стривожена через свою знахідку. Я звелів принести їй чашку кави, проте, думаю, що потрібна людина, яка б могла з нею поговорити.
Приємна жіночка одразу ж проявила своє співчуття й негайно пішла. Це, напевно, значний шок для людини, і бідолашна леді хвилюється через свою подорож і що не може вийти на зв'язок з донькою. Вона ж, звісно, піде – її багаж не замкнений – і прихопить із собою нашатир.
Вона поспішно вийшла. Її багаж був оглянутий. Нічого особливого. Вона навіть не помітила, що каркас для її капелюшка зник.
Міс Дебенхем відклала свою книгу. Вона споглядала на Пуаро. Коли він звернувся, вона простягнула йому ключі. Потім, після того, як він відкрив першу валізу, вона запитала:
– Навіщо ви її відправили геть, містере Пуаро?
– Як навіщо, мадемуазель! Допомогти американці.
– Гарний привід – але це ж лише привід.
– Не розумію вас, мадемуазель.
– Думаю, ви прекрасно мене розумієте, – усміхнулася вона. – Ви хотіли залишити нас на самоті. Чи не так?
– Ви неначе запихаєте слова мені у горлянку.
– І ідеї вам у голову? Ні, не думаю. Ідеї всі ось тут. Це правда?
– Мадемуазель, у нас є приказка…
– Хто вибачається – той підсвідомо звинувачує інших – це ви хотіли мені сказати? Подякуйте, що я дозволяю вам копирсатися у власних речах. Не знаю чому, але ви собі вбили в голову, що мені щось відомо про цю мерзенну справу – цього покійника я ніколи раніше не бачила.
– Ви щось вигадуєте, мадемуазель.
– Нічого я не вигадую. Виглядає, наче ми з вами лише гаємо час, але не спілкуємося по суті – б'ємося, неначе горохом об стіну.
– І вам не до вподоби це гаяння часу. Ви хочете розмови ближче до справи. Хочете все напряму. Будь ласка, давайте напряму. Я хочу вас запитати про значення певних слів, які я підслухав під час дороги з Сирії. Я вийшов з потяга, щоб, як то кажуть, "розім'яти ноги" на станції Конья. Ваш голос, мадемуазель, та голос полковника, долинув до моїх вух. Ви йому сказали: "Не зараз, не зараз. Коли усе буде позаду". Що ви мали на увазі під цими словами, мадемуазель?
Вона відповіла дуже швидко. "Ви думаєте, що я мала на увазі вбивство?"
– Тут я ставлю питання.
Вона затихла на хвилину. Потім, опанувавши себе, відповіла.
– Ці слова мають певне значення, мсьє, але я вам нічого не скажу. Я лише можу дати вам слово честі, що ніколи раніше не бачила в очі цього Ретчетта, до цього потяга.
– Тобто, ви відмовляєтеся коментувати ті слова?
– Так, якщо ви це хочете почути – так, відмовляюся. Воно пов'язане з однією справою, яку я мала завершити.
– Вона вже завершена?
– Про що ви говорите?
– Справа завершена, так чи ні?
– З чого ви це взяли?
– Послухайте, мадемуазель, розповім вам іншу ситуацію. Пам'ятаєте, попередній потяг дещо затримався, по дорозі до Стамбула. Ви були дуже стурбовані. Ви завжди були такі спокійні, а тоді втратили контроль над собою.
– Я не хотіла затриматися в дорозі.
– Це ви так кажете. Але, мадемуазель, Східний Експрес відправляється з Стамбула щодня. Навіть, якщо ви затримаєтеся в дорозі, ця затримка буде в двадцять чотири години.
Вперше вигляд міс Дебенхем показав, що вона втратила самовладання.
– А чи не могли б ви припустити таке, що у мене є чимало друзів у Лондоні, які чекають мого прибуття, і затримка може призвести до не надто приємних наслідків?
– Ах так? Друзі, що чекають вашого прибуття? Ви не бажаєте неприємних наслідків?
– Авжеж.
– Як же це все дивно.
– Що дивно?
– Що на цьому потязі ми й так затримуємося, серйозніше. І у вас немає жодної можливості відіслати телеграму вашим друзям або побалакати по довгому, довгому…
– Довгому дроті? Ви маєте на увазі телефон?
– А, так, дзвінок з валізи, як ви кажете в Англії.
Мері Дебенхем посміхнулася до себе. "Зовнішній виклик", підправила вона. "Так, це справді неприємно, коли ти не можеш повідомити нікого, чи телефоном, чи телеграфом".
– Тим паче, мадемуазель, зараз ви тримаєте себе в руках. Ви не згораєте від нетерпіння. Ви абсолютно спокійні.
Мері Дебенхем почервоніла й прикусила губу. Посмішка спала з її обличчя.
– Ви не даєте відповіді, мадемуазель?
– Вибачте. Просто не розумію, на що потрібно давати відповідь.
– Вашу зміну поведінки.
– Чи не здається вам, що ви надмірно цим переймаєтеся, містере Пуаро?
Пуаро склав руки перед собою.
– Це, напевне, серйозна помилка всіх детективів. Ми гадаємо, що поведінка людини все може розповісти. Ми ніяк не припускаємо, що це звичайна зміна настрою.
Мері Дебенхем ніяк не відповіла.
– Ви знайомі з полковником Арбетнотом, мадемуазель?
Він гадав, що цим питанням дещо знизить напругу розмови.