– Перший.
– Чудово, мсьє. Куди ви їдете.
– До Лондона.
– Добре. Я забронюю вам квиток до Лондона і зарезервую вам купе у вагона Стамбул – Кале.
Пуаро зиркнув на годинник. За десять восьма.
– У мене є час, щоб поїсти?
– Звичайно, мсьє.
Бельгієць кивнув. Він повернувся, відмінив броню у готелі та попрямував до ресторану. Тільки він почав робити замовлення, як на плече його лягла чиясь рука.
– Приятелю, яка приємна несподіванка! – сказав голос позаду нього.
Позаду нього стояв низький повний чоловік із смішною зачіскою, задоволено посміхаючись. Пуаро підвівся.
– Мсьє Бук!
– Мсьє Пуаро!
Мсьє Бук, також бельгієць, був директором компанії – власник фірмових вагонів, і його знайомство з легендою бельгійської поліції триває багато років.
– Друже, чому ви так далеко від дому?
– Мав одну справу в Сирії.
– І ви повертаєтеся додому – коли?
– Цієї ночі.
– Чудово! Я також. Їду по справах до Лозанни. Ви вирушаєте Східним Експресом?
– Так. Попросив, щоб мені забронювали купе. Я планував залишитися тут на декілька днів, але отримав телеграму, в якій мене просять терміново приїхати до Англії.
– Ех, – зітхнув мсьє Бук, – бізнес є бізнес. Але про вас зараз говорить увесь світ!
– Напевне, щось мені таки вдалося, – скромно зауважив Пуаро.
Мсьє Бук усміхнувся.
– Ми ще з вами неодноразово зустрінемося, – сказав він, встаючи з-за столу.
Пуаро сконцентрувався на тому, щоб не вмочити свої вуса в суп. Чекаючи наступну справу, він вирішив оглянути залу. Там знаходилося з півдюжини людей, і з них усіх лише двоє становили цікавість для Еркюля Пуаро. Сиділи вони не надто далеко. Молодший із них, приємної зовнішності, був чоловіком близько 30 років і мав вигляд американця. Але привернув увагу Пуаро не він, а його компаньйон.
Це була особа віком близько шістдесяти-сімдесяти років. На перший погляд він скидався на відомого мецената – трішки лисий, з високим чолом, чудова посмішка із вставною щелепою – все це робило його в очах іншим надзвичайно доброзичливим. Проте коли їхні погляди перетнулися на мить, Пуаро помітив страшенну зловтіху, всю фальш його зовнішності.
– Оплати рахунок, Гекторе, – сказав він, покрившись рум'янцем. Його голос звучав хрипло, проте спокійно й м'яко.
Коли Пуаро наздогнав свого знайомого в холі, двоє американців уже покидали готель. Молодший слідкував за оформленням багажу. Відчинивши скляні двері, він промовив:
– Проходьте, містер Ретчетт.
Старший чоловік кивнув у відповідь і вийшов з готелю.
– Що ви можете сказати мені про цих двох? – запитав Пуаро.
– Вони американці, – відповів мсьє Бук.
– Звісно. А щодо їхніх особистостей?
– Молода особа доволі приємна.
– А інший?
– Правду кажучи, я на нього небагато споглядав. Враження від нього трохи неприємне. А ви що скажете?
Пуаро на хвильку замислився.
– Знаєте, коли він пройшов повз мене, у мене виникло те ж відчуття. Наче повз тебе пройшла дика тварина, готова в будь-яку секунду накинутися на тебе.
– Хоча він виглядає дуже поважно.
– Саме так! Тіло – як клітка, виглядає чудово, але крізь ґрати проглядається дика тварина.
– Друже, ви говорите якісь дивні речі, – сказав мсьє Бук.
– Можливо. Але мене не покидає відчуття, що поруч зі мною пройшло велике зло.
– Цей джентльмен?
– Так, цей джентльмен.
– Добре, – посміхнувся мсьє Бук, – можливо, ви маєте рацію. У світі повно зла.
У цей момент двері відчинилися і в них увійшов консьєрж. Він був стурбований і занепокоєний.
– Мсьє, це щось дивовижне, – звернувся він до Пуаро. – У поїзді немає жодного вільного місця!
– Як? – здивувався мсьє Бук. – О цій порі року? Хоча, іноді журналісти чи політики їздять цілими великими компаніями.
– Не знаю, сер, – продовжив консьєрж. – Але така ситуація.
– Добре. – Бук повернувся до Пуаро. – Не переймайтеся, друже. Ми якось це владнаємо. Завжди залишається вільне одне купе, номер 16, провідник повинен знати. Він поглянув на годинник і промовив: – Пора вирушати.
На станції мсьє Бук привітався з охайним і чепурним провідником, який стояв у коричневому костюмі.
– Доброго вечора, мсьє. Ваше місце номер 1.
Він покликав носіїв, які повезли багаж повз вагон, на якому красувалася вивіска:
"Стамбул – Трієст – Кале"
– Увесь вагон заповнений?
– Дивовижно! Наче увесь світ надумав їхати сьогодні!
– Але ви повинні знайти місце для цього джентльмена. Це мій товариш. Він може зайняти купе 16.
– Мсьє, воно теж зайняте.
– Що? 16 купе зайняте?
Між ними проскочило секундне непорозуміння, від чого провідник, високий блідий чоловік, посміхнувся.
– Так, мсьє. Як я вже казав, вагон повністю, абсолютно заповнений.
– Але чому? Що коїться? – злісно запитав він. – Усі їдуть на якесь зібрання чи на вечірку?
– Ні, мсьє. Багато людей вирішили їхати саме сьогодні, от і все.
Мсьє Бук був роздратований. Він сказав:
– У Белграді до поїзда приєднають вагон з Афін, а також вагон Бухарест – Париж. Але ми будемо там лише завтра вранці. Основне питання стосується цієї ночі. Є вільні місця у другому класі?
– Так, мсьє.
– Чудово, тоді…
– Але це жіноче купе. Воно зарезервоване для однієї покоївки з Німеччини.
– Як незручно, – сказав мсьє Бук.
– Не турбуйтеся, друже, – відповів йому Пуаро, – я поїду у звичайному вагоні.
– Ні в якому випадку. – Він запитав кондуктора: – Усі пасажири прибули?
– Так, лише одного немає. – нерішуче відповів провідник.
– Яке місце?
– Місце номер 7 – другий клас. Джентльмена досі немає, а зараз за чотири дев'ята.
– Хто це?
– Англієць, – провідник оглянув список пасажирів, – містер Гарріс.
– Гарне передчуття, – підмітив Пуаро. – Я читав Діккенса, і, на мою думку, містер Гарріс не встигне на потяг.
– Віднесіть багаж джентльмена у 7 купе, – звелів мсьє Бук. – Якщо містер Гарріс з'явиться, ми скажемо йому, що він спізнився – його місце вже зайняте. І чому я переймаюся?
– Як мсьє бажає, – відповів провідник. Підкликавши носіїв, він вказав, куди віднести речі. Після цього він пропустив Пуаро у вагон.
– У кінець вагона. Передостаннє купе.
Пуаро пройшов довгим коридором дещо повільно, так як більшість пасажирів були не в своїх купе. Постійно вибачаюсь перед ними, він дійшов до свого місця. Увійшовши всередину, він побачив молодого чоловіка з готелю "Токатліан".