– Ви говорите про неї з такою теплотою, – підсміхнувся з нього Пуаро.
Арбетнот лише сухо відмітив: "Не знаю, що ви маєте на увазі".
Цей погляд дещо збентежив Пуаро. Він опустив очі й почав копирсатися у паперах, що лежали на столі.
– Це все дуже добре, – зауважив він. – Але повернімося до фактів. За попередніми даними, цей злочин був вчинений о чверть на другу. І хоч це нудна справа, але ми повинні питати, що ви робили у цей час.
– Це зрозуміло. О чверть на другу, якщо я не помиляюся, я балакав з американським молодиком – секретарем небіжчика.
– Ясно. А ви були в його купе, чи він у вашому?
– Я в його.
– Це той молодик МакКвінн?
– Саме так.
– Він ваш знайомий чи близький товариш?
– Ні, до цієї подорожі ми не зустрічалися. Ми вчора зачепили дуже цікаву тему для бесіди. Я не дуже прихильно ставлюся до американців, але...
Пуаро усміхнувся, згадавши слова МакКвінна про зарозумілих британців.
– ... але цей молодик був доволі цікавим співрозмовником. У нього дещо викривлена інформація щодо ситуації в Індії. Це найгірше в американців – вони такі сентиментальні та ідеалістичні. Я йому розповів зі свого тридцятирічного досвіду перебування в Індії, і його це дуже захопило. З іншого боку, мені було дуже цікаво почути про дію їхнього Сухого закону. Також ми поговорили загалом про політику. Я був дуже здивований, побачивши на годиннику за чверть другу.
– Саме в цей час ви завершили розмову?
– Так.
– Що ви потім робили?
– Пішов до себе в купе.
– Ліжко вже було розстелене?
– Так.
– Ваше купе, номер 15, є передостаннім на шляху від вагона-ресторану, так?
– Точно.
– Де був провідник, коли ви поверталися?
– Сидів у кінці за своїм столом. У той час, як я йшов, МакКвінн покликав його до себе.
– Навіщо він його покликав?
– Розстелити ліжко. Коли ми балакали, воно було застелене.
– Полковнику, попрошу вас згадати. Протягом того, як ви спілкувалися з МакКвінном, хтось проходив повз купе?
– Багато чудових людей. Я не вдивлявся в них.
– Я маю на увазі, в останню годину вашої бесіди. Ви виходили з потяга у Вінковцях, так?
– Так, але лише на мить. Була така завірюха, страшенний холод. Ми вирішили вийти з цієї задухи, тому що в поїзді топили надзвичайно сильно.
Мсьє Бук зауважив: "Дуже важко догодити усім пасажирам. Англійці хочуть усе повідкривати. Інші приходять – і все закривають. Це дуже складно". Ані Пуаро, ані полковник не звернули на це жодної уваги.
– Добре, мсьє, давайте пригадувати далі. – підбадьорив його Пуаро. – Надворі було дуже холодно, тому ви повернулися у потяг. Ви сіли, закурили, можливо, цигарку, можливо, трубку...
Він зупинив свою розмову на кілька секунд.
– Я курив трубку. МакКвінн – цигарки.
– Потяг знову рушив. Ви курите трубку. Балакаєте про Європу, про увесь світ. Уже пізно. Більшість пасажирів сплять. Хтось проходив повз двері? Пригадайте.
Арбетнот дещо напружився, пригадуючи події.
– Мені важко відповісти. – сказав він. – Я не був до цього таким уважним.
– Але у вас військова звичка випадково помічати деталі. Можливо, ви щось підмітили, але самі не знаєте цього?
Полковник знову задумався, але згодом негативно покивав головою.
– Не можу сказати. Не пам'ятаю нікого, окрім провідника. Стривайте, була одна людина – жінка.
– Ви її бачили? Старшого чи молодшого віку?
– Не бачив. Я лише почув звук і вловив аромат.
– Аромат. Гарних парфумів?
– Хороших, фруктових. Їх можна почути й за сотню ярдів. Але, – поспішно виправився він, – це могло бути й на початку вечора. Як ви й казали, я це помітив випадково, сам цього не розуміючи. Іноді того вечора я про себе промовляв: "Жіночі парфуми, тендітний аромат". Але коли це було, не можу бути певним, окрім як – так, це точно було після Вінковців.
– Чому?
– Тому що коли я вловив цей аромат, я якраз розмовляв про провал сталінської п'ятирічки. Цей аромат навів мене на думку про положення жінок у Росії. А про Росію ми говорили вже під кінець розмови.
– А точніше ви не могли б сказати?
– Не зовсім. Це було, напевне, десь у останні півгодини розмови.
– Після того, як потяг зупинився?
Той кивнув. "Так, думаю, що так".
– Добре. Давайте трохи відійдемо від цього. Ви бували колись в Америці?
– Ні, й не хочу.
– Ви чули про полковника Армстронга?
– Армстронг, Армстронг – мені відомі десь двоє чи троє Армстронгів. Був такий собі Томас Армстронг десь у 60-х роках – ви про нього кажете? Також Селбі Армстронг – убитий на Соммі.
– Я маю на увазі полковника Армстронга, який був одружений на американці, чия єдина донька була викрадена та вбита.
– А, я читав про це – шокуючий випадок. Не думаю, що коли-небудь його зустрічав, проте, безумовно, чув про нього. Тобі Армстронг, хороший товариш. Усі поважали його, кавалер хреста Вікторії.
– Людина, яка була вбила минулої ночі, була винною у вбивстві доньки полковника Армстронга.
Полковник Арбетнот скорчив гримасу. "Думаю, що цей мерзотник отримав своє. Хоч я волів би бачити його засудженим на електричному стільці."
– Тобто, полковнику Арбетнот, ви прихильник цивілізованого покарання, ніж особистої помсти?
– Не може бути й мови про якусь кровну помсту, як, наприклад, робить корсиканська мафія. – заявив полковник. – Ви можете казати що завгодно, але суд присяжних – найкраща система правосуддя.
Пуаро хвилину або дві задумливо споглядав на нього.
– Так. Я розумію, що ви хочете мені сказати, полковнику Арбетнот. Думаю, в мене до вас більше немає запитань. Ви нічого більше не можете пригадати з вчорашнього вечора, що могло закарбуватися у вашій пам'яті?
– Ні, на жаль, – почав вагатися він.
– А ви спробуйте, я впевнений, у вас вийде щось пригадати.
– Нічого, особливого, – повільно заговорив Арбетнот. – Хоча дещо...
– Нужбо, давайте.
– Нічого. Маленька деталь. Проте, коли я повертався до себе, то помітив, що двері останнього купе, знаєте...
– Номер 16?
– Саме так. Вони не були повністю зачинені і чоловік визирнув у коридор. Після цього він різко замкнув двері. Чесно, у цьому немає нічого дивного, але це мене здивувало. Часто люди відчиняють двері та визирають, щоб щось побачити, але мене це трохи здивувало.
– Та-ак, – із певним сумнівом заявив Пуаро.