– Важко сказати. Спочатку він зі сміхом кинув і забув про нього. Проте згодом, – він затремтів і продовжив, – я відчув, що він бажає сховатися від усього.
– МакКвінн, скажіть мені чесно, ви були задоволені вашим роботодавцем? Він вам подобався?
Гектор МакКвінн замислився на декілька секунд і промовив:
– Ні, зовсім ні.
– Чому?
– Не можу точно сказати. Він завжди був елегантний і ввічливий. – Зупинившись, він продовжив: – Скажу вам правду. Мені він не подобався і ставився я до нього з недовірою. Думаю, що він був жорстокою та неприємною особою. Також, мушу зазначити, жодних підстав змінити власну думку в мене не було.
– Дякую, містере МакКвінн. Ще одне запитання: коли ви востаннє бачили Ретчетта живим?
– Вчора близько… – він замислився – десятої вечора. Я пішов до себе виконувати його наказ.
– Який?
– Про деякі черепки та глиняний антикваріат, який він придбав у Персії. Він хотів пересвідчитися, чи його не ошукали. Вже йшла довга, неприємна тяганина з цього приводу.
– Це було востаннє, коли ви бачили його живим?
– Так.
– Ви знаєте, коли Ретчетт одержав останнього листа з погрозами?
– Вранці того дня, коли ми виїхали з Константинополя.
– І ще одне запитання до вас: у вас були хороші відносини з вашим роботодавцем?
– Я аж увесь покрився мурашками від вашого запитання. Насправді, як кажуть: "Ти для мене ніхто". Загалом, ми з Ретчеттом були в хороших стосунках.
– Добре, містере МакКвінн, скажіть мені своє повне ім'я та адресу в Америці.
МакКвінн сказав – Гектор Віллард МакКвінн і дав свою адресу в Нью-Йорку.
Пуаро сів зручніше й продовжив:
– На даний момент усе. Я буду дуже вдячний, якщо ви будете тримати смерть Ретчетта в таємниці принаймні на невеликий час.
– Його камердинер, Мастерман, повинен знати.
– Думаю, він уже знає, – сухо відповів Пуаро. – Якщо так, то попросіть його припнути язика.
– Це буде нескладно. Він британець і дуже замкнений в собі. У нього стримане ставлення до американців і абсолютно ніякого до представників інших націй.
– Дякую вам, містере МакКвінн.
Молодик покинув купе.
– Отже? – підсумував мсьє Бук. – Ви вірите словам цього молодого чоловіка?
– Він виглядає чесним і прямолінійним. У нього немає жодних претензій до роботодавця, і він, напевно, не був посвячений у його справи. Те, що містер Ретчетт не розповідав йому про мої послуги – правда, проте не вважаю це підозрілою обставиною. Сподіваюся, що Ретчетт був джентльменом, який зберігає всі свої особисті рішення при собі.
– Тобто, принаймні одна людина є невинною?
Пуаро поглянув на мсьє Бука з певним докором.
– Я завжди підозрюю кожного аж до останньої хвилини, – сказав він. – З іншого боку, мушу зазначити, що я не бачу в цьому розсудливому, поміркованому МакКвінні особу, яка втратила контроль і нанесла своїй жертві дванадцять чи чотирнадцять ножових поранень. Це не вкладається в його образ – ось і все.
– Ні, – задумливо відповів мсьє Бук. – Це був акт насильства, керований неймовірною, скаженою люттю – що характерно для латиноамериканців. З іншого боку, як уже зазначав начальник поїзда – для жінки.
7. Тіло
Йдучи за лікарем Константином, Пуаро пішов до наступного вагона, в купе, яке займав покійник. Провідник його відкрив своїм власним ключем.
Обоє чоловіків увійшли в купе. Пуаро запитав у свого колеги:
– Що було зміщено вами?
– Нічого. Оглядаючи тіло, я був дуже обережний.
Пуаро оглянув купе. Перше враження, яке воно на нього справило – тут дуже холодно. Вікно було підняте на максимально можливу висоту, а штори були складені. "Брр", – відзначив Пуаро. "Я його не зачиняв", – посміхаючись, відповів лікар. Пуаро ретельно роздивився вікно.
– Ви праві, – підсумував він. Ніхто не міг покинути купе цим шляхом. Можливо, вікно було відчинене для того, щоб змусити нас так подумати; але замет повністю зруйнував його задум.
Він кристально оглянув віконну раму. Діставши в кишені, він дмухнув у бік рами дрібний порошок.
– Жодних відбитків. Це значить, що їх хтось витер. Усе одно, якби там були відбитки, вони нам розповіли б небагато. Вони, більше за все, належали б містерові Ретчетту, камердинеру чи провіднику. У наші часи злочинці не роблять таких помилок. І тому, – він бадьоро додав, – ми можемо закрити вікно. Таке враження, що ми в холодильнику!
Він виконав своє намагання і його увага нарешті була прикута до нерухомого тіла, що лежало на ліжку.
Ретчетт лежав на спині. Його піжама, вкрита іржавими плямами, була розстебнута та відкинута в різні боки.
– Я змушений був оглянути природу цих поранень, – пояснив лікар.
Пуаро нахилився над тілом. Згодом він випростався з незначною гримасою.
– Дуже неприємно, – сказав він. – Хтось мусив стояти тут і наносити удари один за одним. Скільки ран ви нарахували?
– Дванадцять. Одна чи дві зовсім неглибокі – як подряпини. З іншого боку – щонайменше три є смертельно небезпечними.
Щось було надзвичайно цікаве у тоні лікаря для Пуаро. Він кристально на нього подивився. Маленький грек стояв над тілом, задумливо дивлячись на нього.
– Щось вас дивує? – ґречно запитав він. Говоріть, друже. Щось вас зацікавило?
– Ви праві, – відповів інший.
– Що саме?
– Бачите ось ці дві рани – тут і тут, – він показав. – Вони є глибокими. Кожен удар повинен був залишити по собі великі рвані рани. Кожна з них повинна була б призвести до великої втрати крові. Але цього немає.
– І яке у вас є пояснення цьому?
– Що чоловік був мертвий до того, як ці удари були нанесені. Але це виглядає абсурдно.
– Схоже, що так, – задумливо відповів Пуаро. – Можливо, наш убивця вирішив повернутися, щоб перевірити, чи довів він свою справу до кінця та впевнитися в цьому – але це дійсно абсурдно! Щось іще?
– Так, є ще дещо.
– Що саме?
– Бачите ось цю рану – біля правої руки – під плечем. Візьміть цей олівець. Чи зможете ви нанести такий удар?
Пуаро підняв руку.
– Дійсно, – сказав він. – Я бачу. Для правші цей удар був би важким, навіть неможливим. Ви повинні стати позаду, ось так. Але якщо удар наносив шульга…
– Справді, мсьє Пуаро. Цей удар точно був здійснений шульгою.
– Тобто, наш убивця шульга? Але ж це значно складніше…
– Справді, мсьє Пуаро. Деякі удари точно зроблені правшею.