Ліфт не працював, і Єнсенові довелося пішки підійматись на дев'ятий поверх. Сходи були холодні, неприбрані й погано освітлені. Подекуди двері стояли відчинені так, як їх лишили колишні мешканці, і крізь них видно було засмічені, зі шпарами на стелі й на стінах кімнати, де гуляв протяг. Із тих помешкань, яких господарі ще не кинули, тхнуло кухонним чадом і долинали гучні голоси з телевізорів — саме передавали ранкову програму. Мабуть, стіни й перекриття не мали ніякої звукоізоляції.
Після шостого поверху Єнсен уже засапався, а коли дійшов до дев'ятого, груди йому здавило й закололо в правому боці. Минуло кілька хвилин, поки він віддихався. Потім дістав свій службовий знак і постукав у двері.
Господар відчинив зразу й здивувався:
— Поліція? Я вже кілька років цілком тверезий.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи. [64]
— І що?
— Маю до вас кілька запитань.
Чоловік здвигнув плечима. Він був худорлявий, охайно вбраний, з погаслим поглядом.
— Заходьте,— сказав чоловік.
Помешкання було стандартне, і меблі також. На стіні висіла полиця з десятком книг, а на столі лежали хліб, масло, сир та газета і стояла чашка з кавою.
— Прошу, сідайте.
Єнсен озирнувся довкола. Помешкання дуже нагадувало його власне. Він сів і вийняв ручку й нотатника.
— Коли ви пішли з роботи?
— Торік у грудні, якраз перед різдвом.
— За власним бажанням?
— Так.
— Ви довго працювали в концерні?
— Так.
— Чого ви пішли?
Чоловік надпив кави, тоді глянув на стелю.
— То довга історія. Навряд чи вона вас зацікавить.
— Чого ви пішли?
— Ну гаразд. Я не маю секретів, але важкувато буде пояснити що й до чого.
— Спробуйте.
— Насамперед те, що я пішов за власним бажанням,— не зовсім правда.
— Поясніть.
— Навіть якби я пояснював кілька днів, то ви, мабуть, однаково не зрозуміли б. Тож я можу тільки поверхово викласти перебіг подій.
Він помовчав.
— Але спершу я хотів би довідатись, навіщо це вам. Мене в чомусь підозрюють?
— Так.
— Ви, звичайно, не скажете, в чому?
— Ні.
Господар підвівся й підійшов до вікна.
— Я перебрався сюди, як цю околицю тільки почали заселяти. Не так і давно. А невдовзі після того я перейшов працювати в концерн, можна сказати, мене туди привів нещасливий випадок.
— Нещасливий випадок?
— Доти я працював у іншому журналі, ви його, мабуть, не пам'ятаєте. Його видавали соціалістична партія і об'єднання профспілок, і то був останній великий журнал у країні, Що не залежав від концерну. Він мав свої амбіції, зокрема З•2" [65] культурні, хоч уже тоді становище на цьому фронті почало гіршати.
— Культурні амбіції?
— Авжеж, журнал захищав справжнє мистецтво й поезію, друкував літературні твори тощо. Я не фахівець у тих речах, сам я репортер і мав справу з політичними та соціальними проблемами.
— Ви були соціалістом?
— Я був радикалом. Чи, краще сказати, належав до крайнього лівого крила соціалістів, але сам про те не здогадувався.
— Ну?
— Справи наші йшли не найкраще. Журнал майже не давав прибутку, але й збитків не мав. У нього було чимале коло читачів, що вірили йому. І взагалі він був єдиною противагою журналам концерну, боровся з ними, чинив опір концернові й видавництву не тільки на своїх сторінках, а вже самим своїм існуванням.
— Як?
— Полемічними статтями, передовими й критичними виступами. Чесно й відверто. Господарі Дому, звичайно, ненавиділи його й відплачували йому по-своєму.
— Як?
— Випускали ще більше безликих масових серій і розважальних тижневиків, а крім того, спритно використовували нахили сучасної людини.
— Які нахили?
— Краще дивитися на малюнки, аніж читати, а як уже читати, то цілком порожню писанину, а не статті, що змушують думати, хвилюватися, ставати на чийсь бік. На жаль, уже й тоді так стояли справи.
Господар і далі стояв коло вікна, спиною до відвідувача.
— Це явище зветься розумовими лінощами. Кажуть, що це неодмінний наслідок телевізійної доби,— хвороба, якою треба перехворіти.
Над будинком загув літак. За кілька миль на південь від будинку був аеродром. Звідти щодня вилітали великі групи людей провести за кордоном свою щорічну відпустку у спеціально виділених на це й відповідно устаткованих місцях. Ті подорожі були приступні з усіх поглядів. Єнсен і сам раз був зважився на таку мандрівку, але вдруге він нізащо не поїхав би.
— Це було в ті часи, коли багато хто й далі вважав, що послаблення статевої активності пов'язане з радіоактивними опадами. Пам'ятаєте?
— Так. [66]
— Ну, а з нашими читачами концерн не міг дати собі ради. Хай то було й не дуже ішіроке коло, але згуртоване. Воно складалося з людей, яким журнал був потрібен. Для них він був останньою продухвиною. Мабуть, видавництво найдужче ненавиділо нас саме через це. Але нам здавалося, що вони не здолають нас.— Він обернувся й глянув на Єнсе-на.— Далі буде ще складніше. Я ж казав, що так просто цього не можна пояснити.
— Розповідайте. Що було далі?
Господар ледь усміхнувся, вернувся до канапи й сів.
— Що було далі? Таке, що ніхто не сподівався. Вони просто купили нас гамузом. Геть з усім: з персоналом, ідеологією та іншим мотлохом. За гроші. Чи, як поглянути на це інакше, партія і об'єднання профспілок продали нас ворогові.
— Навіщо?
— чНу, це ще важче пояснити. Ми опинилися на роздоріжжі. Гармонійне суспільство набувало вже видимих обрисів. То давня історія. Знаєте, що я думаю?
— Ні.
— Саме тоді соціалізм у інших країнах, подолавши тривалу кризу, зумів згуртувати людей у громаду, як я її уявляю, вернув їм гідність, зробив їх вільнішими, впевненішими й духовно дужчими, показав їм, чим для людини має стати праця, збудив у них потяг до активної діяльності, виховав почуття відповідальності... Ми, зі свого боку, і далі переважали їх за рівнем матеріального виробництва Наближалась хвилина, коли слід би було використати на практиці наш спільний досвід. А сталося зовсім інакше. Розвиток пішов не в тому напрямку. Вам не важко слідкувати за ходом моїх думок?
— Анітрохи.
— Тут усі були такі засліплені своєю перевагою, так непохитно вірили в успіх так званої практичної політики — по-простому кажучи, вважали, буцімто нам пощастило примирити, майже поєднати марксизм із плутократією,— що соціалісти визнали себе зайвими. А втім, реакційні теоретики давно вже це передбачали. Тоді почала також мінятися програма партії. З неї просто викреслили розділ, де мовилося про те, яку загрозу ховає в собі гармонійне суспільство. Так крок за кроком партія відмовилася майже від усіх своїх основних засад. І водночас слідом за цим одур-маненням прийшла духовна реакція. Ви розумієте, до чого я веду?