Один поліцай узяв тестер, підвів жінці голову і всунув трубку їй між губи.
— Дихніть.
Кришталик у гумовій кульці геть позеленів.
— Одягайтеся,— наказав поліцай.
Жінка відразу прокинулась. Вона схопилася з постелі і тремтячими руками натягла простирадло на груди.
— Ні,— мовила вона.— Ні, ви не маєте права. Я нічим не завинила Я тут мешкаю. Ви не маєте права, не треба, на бога, не треба
— Одягайтеся,— знову сказав поліцай із тестером і носаком черевика підсунув до неї вбрання.
— Ні, я не хочу! — крикнула вона й відштовхнула вбрання в другий куток.
— Загорніть її в ковдру,— сказав Єнсен,— і швидше. Жінка мовчки витріщила очі, розпачливо й перелякано.
На її правій щочі видніла червона смуга від подушки, темні, коротко підстрижені коси збилися куделею.
Єисен вийшов до першої кімнати. Молодик і далі сидів на підвіконні. Жінка плакала, пронизливо, істерично, і, мабуть, опиралася, але все те довго не тривало. Не минуло й двох хвилин, як поліцаї вже впоралися з нею й вивели з помешкання. Єнсен зазначив час по годинникові.
— Невже аж так необхідно було її брати? — спитав молодик.
Голос у нього був приємний, але невпевнений, і руки тремтіли.
— Отже, це ви послали листа? — запитав Єнсен.
— Так, і признаюся. Уже признався, хай йому біс. [57]
— Коли ви його послали?
— У неділю.
— В яку пору?
— Увечері. Не пам'ятаю, коли саме.
— До дев'ятої чи після?
— Здається, після. Я ж вам сказав, що не пам'ятаю.
— Де ви його складали?
— Дома
— Тут?
— Ні, в батьків.
— На якому папері?
— На звичайному, білому.
Він уже опанував себе й холодно дивився на Єнсена
— На папері для друкарської машинки?
— Ні, кращої марки. На уривку від якогось диплома.
— Де ви його дістали?
— У видавництві, їх там повно валяється. Коли хто сам іде з роботи або йому дають штурхана під зад, то нагороджують таким дипломом. Змалювати, який він?
— Не треба Де ви його знайшли?
— Я ж сказав, у видавництві.
— А докладніше?
— Ну, валявся там. Мабуть, його брали на якусь пробу, абощо.
— Ви його знайшли на столі?
— Може, й на столі.— Він трохи подумав: — Чи на якійсь полиці.
— Коли це було?
— О, вже кілька місяців тому. Хоч вірте, хоч ні, але я не пам'ятаю. їй-богу, забув, у кожному разі не цього року.
— І ви його взяли з собою?
— Так.
— Для сміху?
— Радше, щоб потім використати на якусь капость.
— На що?
— Ну, на жарт. Є такий вислів.
— А на який саме жарт?
— На який завгодно. Підписатися вигаданим прізвищем, приліпити на чистій сторінці голу дівку й послати якомусь ідіотові.
— А коли вам спало на думку скласти листа?
— У неділю. Не було чим розважитись, хоч ти вбий. От я й надумав їх трохи наполохати. Задля жарту. Я не знав, що вони приймуть це за щиру правду.
Голос його ставав дедалі твердіший і впевненіший. Та враз він жалібно додав: [58]
— Де ж я знав, що зчиниться такий шарварок! І гадки не мав.
— Яким клеєм ви користувалися?
— Власним. Звичайним клеєм. Комісар Єнсен кивнув головою.
— Покажіть своє посвідчення.
Молодик відразу подав його. На ньому було шість червоних позначок, усі перекреслені синім.
— Дарма відсилати мене лікуватися. Я вже тричі там був.
Єнсен віддав йому посвідчення.
— А от вона ні,— молодик кивнув на другу кімнату.— Властиво, ви самі й винні. Ми чекали на вас від минулої ночі, а що ж бо ще можна робити з нудьги? Я не вмію сидіти без діла Бідна дівчина
— То ваша наречена?
— Можна сказати й так.
— Вона тут мешкає?
— Здебільшого тут. Дівка на всі сто, тільки клопоту з нею багато. Трохи, бачте, старомодна Зате вже темперамент — просто вогонь, якщо ви розумієте, про що я кажу.
Єнсен кивнув головою.
— А скажіть, якби дядько... якби вони не були такі великодушні й не відкликали позов, яка б на мене чекала кара?
— Це вирішує суд,— сказав Єнсен і згорнув нотатника Молодик узяв цигарку й закурив. Тоді зліз із підвіконня і безсило прихилився до стіни.
— Інколи встряєш у чортзна-що,— сказав він.— Добре, що мені щастить у житті.
Єнсен сховав нотатника в кишеню й позирнув на двері.
— А перше ніж наклеїти літери, ви їх повидирали з газет чи звідки?
— Звісно, з газет.
— Повидирали?
— Так.
— Не повирізували ножицями?
Молодик швидко потер перенісся, провів рукою по бровах і наморщив лоба Тоді подивився на Єнсена
— Я добре не пригадую,— врешті сказав він.
— А ви спробуйте. Пауза
— Ні, не пригадую.
— Де ви вкинули листа?
— Тут, у місті.
— А докладніше? [59]
— До якоїсь скриньки.
— Де саме та скринька міститься?
— Не уявляю собі.
— Не уявляєте, де вкинули листа?
— Я ж сказав, що десь у місті. А до якої саме скриньки,
не пригадую.
— Не пригадуєте?
— Ні. Смішно було б запам'ятовувати такі дурниці. В місті повно поштових скриньок. Правда ж?
Єнсен нічого не відповів.
— Правда ж? — роздратовано перепитав молодик.
— Правда
— Отож-бо.
— Але хоч пригадуєте, в якій частині міста ви його вкинули?
Молодик спробував піймати комісарів погляд, але той байдуже дивився у вікно. Коли йому не пощастило, він схилив набік голову й сказав:
— Ні, не пригадую. Хіба не однаково?
— Де живуть ваші батьки?
— У східній частині міста.
— Може, ви вкинули листа поблизу їхнього будинку?
— Я ж кажу, що не знаю. Яке це, в біса, має значення?
— А може, в південній частині?
— Так, хай йому грець. Тобто ні. Не знаю.
— Де ви вкинули листа?
— Не знаю, кажу, якого ви ірода присікались! — істерично крикнув молодик. Тоді затнувся й голосно відітхнув. Трохи помовчавши, він додав: — Я гасав того вечора по цілому місті.
— Сам?
— Так.
— І ви не знаєте, де вкинули листа?
— Ні! Скільки вам товкти, га?
Молодик почав ходити по кімнаті, швидко, дрібно ступаючи.
— Отже, не пригадуєте?
— Ні.
— Не знаєте, де вкинули листа?
— Ні! — закричав той, уже не володіючи собою.
— Одягайтесь і ходімо,— наказав комісар Єнсен.
— Куди ходімо?
— У поліцію, до шістнадцятої дільниці.
— А хіба вам мало, як я завтра все це запишу на папері? Я мав... інші плани на сьогоднішній вечір.
— Мало. [60]
— А як я відмовлюсь іти з вами?
— Не маєте права Ви арештовані.
— Арештований? Та як ви смієте, махоре клишоногий? Вони ж відкликали свій позов! Арештований! За що?
— За неправдиве свідчення.
Дорогою вони не перемовилися жодним словом. Арештований сидів ззаду, і Єнсен міг стежити за ним у дзеркало, майже не повертаючи голови. Молодик нервувався. Він ненастанно моргав очима під окулярами й кусав нігті, коли вважав, що на нього ніхто не дивиться.