Єнсен показав свою перепустку на синьому бланку; але чоловік навіть не глянув на неї, а повів своєї:
— Я тридцять років був журналістом. Я власними очима стежив за цим духовним розкладом. За цим душінням інтелігенції. Найдовшим убивством, яке тільки знає світ. Раніше я чогось прагнув. То була помилка. Я й тепер прагну, тільки дуже мало. І це теж помилка. Я вмію писати. Це помилка. Тому вони й ненавидять мене. Але поки що їм треба таких, як я. Поки не винайдуть машини, щоб писала їм оту погань. Вони ненавидять мене, бо я недосконала машина з важелями й кнопками, що писала б їхню гидотну брехню по шість сторінок на годину, без помилок, викреслень і власних думок. А тепер я п'яний! Ура! Ура! — Очі в нього витріщилися, а зіниці стали зовсім маленькі. Він промимрив: — Як тільки висохнуть підштанки, я спробую піти додому. [41]
Він хвилю помовчав, уривчасто, хапливо дихаючи. Потім простяг праву руку й сказав:
— Шановні глядачі! Виставі край, Повішено героя наостанці. Таке життя одвіку — не чекай Пощади в людськім божевільнім танці.
Ви знаєте, хто це написав?
— Ні,— відповів Єнсен.
Він вимкнув світло і вийшов з кімнати.
На десятому поверсі він пересів у безперервний ліфт і спустився вниз до паперового складу.
Там уже ввімкнули нічне освітлення — нечисленні сині плафони, що сіяли тьмяне непевне світло.
Єнсен трохи постояв, відчуваючи, як велетенська будівля давить його своїм тягарем. Ротатори й інші машини вже не працювали, і від тиші ніби ще збільшилася товща й вага Дому. Навіть ходи чоловіка, що йшов за ним назирці, він уже не чув.
Єнсен піднявся у вестибюль. Там нікого не було, і він трохи почекав. Аж за три хвилини з бокових дверей вийшов чоловік у сірому костюмі й попростував до будки охоронця.
— Там у кімнаті дві тисячі сто сорок третій сидить п'яний,— мовив Єнсен.
— Про нього вже подбали,— безбарвним голосом відповів чоловік у сірому костюмі.
Єнсен відімкнув своїм ключем вхідні двері, і в обличчя йому війнуло холодне нічне повітря.
11
Коли Єнсен вернувся до шістнадцятої дільниці, було вже п'ять хвилин до десятої. У вартівні він не побачив нічого цікавого і спустився вниз, куди саме привезли двох молодих жінок. Він зачекав, поки жінки здавали на контрольний стіл свої посвідки, взуття, верхній одяг і торбинки. Одна з них завзято лаялась і навіть плюнула реєстраторові в обличчя. Поліцай, що привіз її, позіхнув, заломив їй руку за спину і водночас стомлено глянув на годинника. Друга арештована стояла спокійно, похнюпивши голову й опустивши руки. Вона весь час плакала й мурмотіла крізь сльози давно відомі слова: "Ні, ні!" і "Я не хочу!".
Затриманих повели двоє поліцаїв у гумових чоботях і світло-зелених непромокальних плащах. Відразу по тому з [42] кімнати медичного огляду почувся плач і стогін. Жіночий персонал був надійніший і витриваліший за чоловічий.
Єнсен повернувся до контрольного столу й прочитав список п'яних, привезених останніми годинами. У видавництві нікого не затримано, і звідти не надходило ніяких заяв.
Дорогою додому комісар Єнсен не захотів нічого їсти. Він не почував себе дуже голодним, та й під грудьми вже не пекло. Але, хоч у машині було тепло й затишно, він тремтів з холоду і насилу тримав кермо.
Він зразу роздягся й ліг у постіль. Пролежавши в темряві з годину, він підвівся й приніс пляшку. Тремтіти він перестав, але мерз навіть уві сні.
Минув третій день. Лишилося чотири.
12
Ранок був холодний і ясний. Моріжки між будинками притрусив уночі сніг, а на бетоновій автостраді полискувала ожеледь.
Єнсен прокинувся рано і, незважаючи на великий рух та слизьку дорогу, вчасно дістався до дільниці. В горлі у нього пересохло, а в роті, хоч він, їдучи з дому, почистив зуби й добре сполоскав їх, залишився несвіжий, неприємний присмак. Він звелів принести з буфету пляшку мінеральної води й заходився вивчати папери на столі. Рапорту з лабораторії ще не було, а решта виявилися нецікаві. Поліцай, відряджений на пошту, зайшов у глухий кут. Єнсен уважно прочитав його коротеньке повідомлення, потер пучками скроні й набрав номер головпоштамту. Трубку взяли не відразу.
— Це Єнсен.
— Слухаю, комісаре.
— Що ви тепер робите?
— Допитую сортувальників. Але на це потрібен час.
— А якщо докладніше?
— Ще два дні. Може, й три.
— Ви вважаєте, що це до чогось приведе?
— Навряд. Трапляється багато листів, де адреси наліплено з газетних літер. Через мої руки їх уже перейшла з сотня. І більшість навіть не анонімні. Просто люди так роблять.
— Навіщо?
— Мабуть, жартома Єдиний, хто пам'ятає того листа, Це посланець, який відносив його. [43]
— Ви маєте копію листа?
— Ні, комісаре. Зате маю копію конверта й адресу.
— Я знаю. Не вдавайтесь до зайвих подробиць.
— Слухаю, комісаре.
— Облиште допити. їдьте до лабораторії, замовте собі фотокопію листа й дізнайтеся, з якої газети чи газет вирізано літери. Ясно?
— Ясно.
Єнсен поклав трубку. За вікном санітари грюкали відрами й лопатами.
Єнсен хряснув суглобами пальців. Треба чекати.
Коли минуло три години й двадцять хвилин, задзвонив телефон.
— Ми визначили гатунок паперу,— сказав лаборант.
— Ну й що?
— Це папір на документи, марка "ЦВ-3". Його виробляє фабрика, що належить концернові.— Хвилину тривала мовчанка, тоді лаборант додав: — Та воно й не дивина. Бо практично в їхніх руках уся паперова промисловість.
— Ближче до справи,— сказав Єнсен.
— Фабрика міститься на півночі від міста, кілометрів за сорок. Ми туди відрядили свого працівника. Я хвилин п'ять як розмовляв з ним.
— І що?
— Той гатунок виробляли десь із рік. Переважно на експорт, але невеличкі партії надходили просто до так званої внутрішньої друкарні, що теж належить концернові. Виготовляли той гатунок у двох форматах. Наскільки я розумію, тут ми маємо справу з більшим форматом. До цього я нічого не можу додати. Решта вже ваша справа. Я послав вам кур'єром усі адреси й назви. Вони будуть у вас хвилин за десять.
Єнсен мовчав.
__ Оце й усе,— сказав лаборант. Він хвилю повагався,
наче мав іще щось на гадці, а тоді нерішуче спитав: — Скажіть, будь ласка, комісаре...
— Що?
— За вчорашнє... Рапорт за мою помилку. Ви його не скасували?