— Ми й дивимося. А він схопився, і сачок у руках — він а ним ніколи не розлучається. Та як пішов, то йде так, що й трава не шелесне. Дійшов. Ми і> не помітили, коли він сачок вперед викинув, а тільки почули: "Киш!" Ух, вони як пурхнули! А не всі. Дивимося, а одна б'ється в сачку. Він тоді до Панаса Кар-повича: "А це що: "бути не може"?" Микола й каже тоді: "Знаєте що, хлопці, давайте її візьмемо собі". А навіщо її брати? Це ж мати куріп'яча. Четверо куріп'ят полетіло, а вона піймалася. Аж тоді Панас Карпович за вухом почухав і каже: "Це значить, Володько, такий в тебе талан: крізь землю бачити". І випустили. Подивилися-подивилися і випустили. Аж до самої осені Володька ніяких птахів не чіпає. А восени — нічого не зробиш, треба набивати чучела.
Ця розповідь вразила і зацікавила мене. Оце хлопці так хлопці! Один знає навколо всі піски, а другий бачить крізь землю і сам набиває опудала. Я так і сказав Олежці:
— Що ж, у вас всі такі хлопці ділові?
— Чого там усі. Якби всі, так ого! От, думаєте, Василь був і раніше такий, як зараз?
— Я вже знаю про тебе і про Володьку. А хто ж такий цей Василь і чому він зараз не такий, як раніше?
— Бо навчили. А як — розкажу. Хочете?
Я дуже хотів послухати про Василя. І Олежка почав:
— У Володьки хата вже під черепицею, а комора стара — із стріхою. У стрісі Горлатий викрутив дірку, зробив гніздо і живе там. Володька й каже: "Підожди, я тебе приручу". Підвісив проти дірки поличку і щодня точно о сьомій годині рапку тарабанить в поличку, кладе хліб і гукає: "їсти, Горлатий!". А сам набік одходить. І в обід і увечері. Тричі в день. Горобець і став приручатися. Тільки Володька затарабанить, а він влепиться в стріху і позира одним оком. Володька від полички, а він до неї. Через деякий час Горлатий уже дзьобав просто з долоні. І пі в кого, тільки у Володьки.
Тоді він зробив так. Обшив нитками шматочок хліба і пристебнув до кепки, а кепку на голову. Ми через тин дивимося з хлопцями і так захопились, що й на місці не встоїмо. Вчепився Горлатий у кепку пазурами, дзьобає хліб, аж чкрихти летять, а Володька ходить по двору і руки в кишенях. Цідусь Терентій Савич їхав по вулиці, спинився. А Пріся як побачила та: "Ну, ви ж подумайте!"
А з Володькою і сусідує отой Василь. Дванадцять літ, а що виробляє! У них занавіски на вікнах з півнями, повишивані, так Василева мама, Галина Кузьмівна, помила їх і розвішала на сопці сушитися. Василь, не довго думавши, як пальне з лука в півня! Наскрізь пробив! І в клуб його не докличешся, і на екскурсії не хоче їхати. Ольга Терентіївна йому каже: "Приходь до нас, Василю". А він: "Пхе, чого я піду? Жаб ловити?" І нізащо. А у них. є бересток у дворі. Горлатий сів на гілку і довбається в корі. Василь підкрався, пустив стрілку і — просто в голову. Володька аж плакав... А він заховався у дворі і кричить: "Я тобі ще й не таке зроблю! Заскочу в клуб потовчу всі колекції".
Як вам це сподобається? Я тоді й кажу Миколі та Юркові: "Добре мені діло — "потовчу колекції". Треба його провчити, а то ще, справді, щось викине. На це в нього розуму вистачить".
Прислїдили, як він пішов на річку, і до нього, а він зразу в сльози: "Чого ви? Хіба я вас чіпаю?" І дивиться, чи не видно десь матері. Ми й кажемо: "У нас є невеличке діло до тебе. Ходім з нами".— "А не битимете?" — запитує. "За що ж тебе бити?" — кажу. "Ну, то відпустіть, д додому піду",— проситься він. Але ми не відпускаємо. Пішли на річку. Викупалися добре і під кручу в холодочок. А там розбалакались, що він і додому не схотів іти.
Підсів я до нього і кажу: "Ех ти, Василю, Василю! Що, тобі хочеться, щоб з тебе виросла кваша? Чого ти в клубі не'буваєш, чого ти на екскурсії не ходив і далі двору світу не бачиш? У Миколаївці був? — питаю.— "Ні".— "А в Білогорці, на крей-_ дяних відслонах?" — "Ні".— "А в радгоспі Шевченківському, де агрегатами поливають триста гектарів пшениці і дощ без дощу роблять?" — "Ні. Я, каже, в кіно в щілипу дивлюся".— "А ми, кажу, всередині і на найкращих місцях. Бо хто зелень носить, як зал прикрашають? Ми. А лави з майстерні? Ми. А для ремонту дошки навантажує? Ми. Нас в кіно кожен знає, і як тільки що, так одразу: "Олежко, збігай!", "Володько, метнися!"
А він тоді, чуєте, що каже: "Вам скрізь можна, бо ви піонери". Так я й відповів: "А, думаєш, як піонер лежатиме на печі, то його скрізь пустять? Нас не тому, кажу, пускають, що ми на печі лежимо, а що скрізь перші. Піонер — це є перший. Коли на річці Протічок пробивали, хто був першим? Ми. А кому тепер, як побачать з буксира, так кричать: "А, Олежка! Здоров!" Тобі чи мені?" Так він і змовк. Як бачите, поговорили по щирості.
На другий день дивимося, а він у клуб, і у нашу кімнату. Сам прийшов. А наша кімната найкраща в клубі. Бо що ви скажете, як тут скрізь колекції, квіти, живі і засушені, чучела. А у Во-лодьки на вікні склянки з жуками, акваріум і три в'юни. Проти дощу як почнуть вигравати! А в кутку сова, як жива, і Горлатий — чучела; Володька сам набивав. У нас і хлопці й дівчата. Так Галя і Оля аби зелений папір, то гілку можуть зробити, як справжню. Посадили Горлатого на гілку, а сову в саму глибину, моху наклали, як гляпеш — живий куток і все!
Прийшов він, прочинив двері і стоїть біля порога. То сюди дивиться, то туди. Ольга Терентіївна й каже: "Здоров, Василю. Чого ти біля порога стоїш? Йди сюди. Ти ж назовсім до нас прийшов?" — "Еге",— каже. "Це добре — знов Ольга Терентіївна.— Навчиш наших хлопців стріляти із лука? Га?" Він питає:-"А стріли які? З очерету чи із соснини? З очерету летять — тільки поводять нижнім кінцем, а з соснини — треба виточувати та виточувати, а то стріла може і заднім кінцем наперед обернутися".-Ольга Терентіївна йому каже: "Я, Василю, цього діла не знаю. Ти про все сам подумай, бо хто ж буде хлопців учити стріляти: ти чи я?" Ух же ж він і зрадів! "Ходімте",— каже.
Мішень накололи на фанеру. І як взялися! Так ніхто з хлопців не влучив у середину. А він як пустить, то неначе стріла й ночувала там. А Кость Юрійович — у армії снайпером був та Сержантом — увійшов в азарт. "Як це, каже, я з гвиптівки міг уцілити, а з лука ні?!" І як пустив стрілу, а вона в чисте поле. Він тоді: "От задача!" І до Василя: "Навчи й мене!" ЯК назбиралось дорослих! Всі стріляли, а вцілив тільки Гонтар Максим.