Я глянув, куди показав Олежка. Вранішнє сонце заливало ліси, заплаву і річку. Вона сліпуче блистіла, тяг м'який вітрець. А в порту вже кипіло від народу. На одну баржу вантажили сіно. З другої дівчата виносили величезні кошелі з мисками, горщиками та глечиками. Між дорослими метушилися хлопці. Один з них стояв на борту "Першої" і, склавши рупором руки, кричав:
— Володько, Володько, мерщій неси весла, а то скоро відчалимо!
Хлопець цей був, як і Олежка, у самих трусах, тільки замість польової сумки за плечима в нього висіла величезна папка на широкому ремені.
Не питаючи Олежки, я вже знав, що це і є Василь.
Потім я побачив, як з дощатого сарая, збудованого на набережній, вибіг з веслами Володька. Я його теж давненько не бачив, а глянув на сачок і догадався відразу.
— Значить, їдете? — спитав я Олежка.
— Їдемо, товаришу інженер!
Ми на хвилину змовкли, а коли я розкрив рота, щоб іще щось запитати, було вже пізно. Обличчя у Олежки враз заяснілося завзятою бешкетною посмішкою і, гукнувши мені "До побачення!", він зірвався з місця і скільки сили помчав униз, у порт. На бігу він, як і Василь, прикладав долоні до рота і кричав скільки сили:
— Хлопці, хлопці, агов!