Дівчина обернулася. Вона різко сполотніла під засмагою, намагалася щось сказати, відкрила рот, та не змогла вимовити ні звука. Мабуть, я мав жахливий вигляд. Неголений, зарісший брудом громила, звісно, я вселяв їй жах. Мені стало ніяково.
– Я не завдам тобі шкоди, – знову заговорив я, як можна лагідніше, дивлячись, як вона задкує до стіни. На ній були джинси і кратчаста червоно-біла ковбойська сорочка. Коли вона притиснулася до стіни, стало помітно. як маленькі груди опускаються і піднімаються під кратчастою тканиною.
Тоненьким, переривчастим голоском вона вигукнула:
– Не підходь до мене!
– Пробач, що налякав тебе. Ти теж мене налякала. Я той чоловік із Фарнворта, за котрим гоняться. Ти мені допоможеш? – Я старався говорити не зупиняючись, боявся, що вона втече і почне кликати на допомогу. – Я голодний і мені потрібен одяг. Ти мені допоможеш?
Я бачив, що вона вже оговталася від шоку і поступово заспокоюється.
– Що ти тут робиш?
– Я був голодний, вчора ввечері зайшов сюди за динями. Вночі хотів дійти до залізниці , але так втомився, що заснув і, як дурень, проспав до ранку.
– Але вони встановили стеження за залізною дорогою. – Хоч її голос ще зривався від пережитого страху, я зрозумів, що вона на моєму боці. – Про це сповістили по радіо вчора ввечері. Вони чекають тебе там.
– Тоді, мабуть, я подумаю про другий спосіб. Послухай, я не хочу накликати на тебе неприємності. Але ти маєш мені допомогти. Якщо відмовишся – я пропав.
Вона довго мовчки дивилася на мене, потім сказала:
– Я читала про Фарнворт. – Вона відсунулася від стіни. – Так, я допоможу тобі. Сумління не дозволить загнати людину назад у таке пекло. Ти голодний?
– Бекон так смачно пахне.
Вона видавила кволу усмішку:
– Чекай тут, – і пішла до дверей. Я дивився їй услід. Цілком я не був у ній певен. Та що лишалося робити? Якщо вона викличе лягавих, виходить, така моя доля.
Поки вона ходила, я обстежив весь сарай. Дівчина все не поверталася, і я вже зважився було йти за нею, як раптом вона з'явилася з відром гарячої води, рушником, милом, бритвою і згортком одягу.
– Зараз принесу тобі попоїсти.
Через десять хвилин вона повернулася з тацею, на котрій красувались яєшня з шести яєць з чотирма кусками шинки і кавник, повний кави.
Я поголився, вимився і перевдівся в костюм, який, як я зрозумів, належав її брату. Костюм був трохи затісний і сильно поношений, та це не мало значення. Було на диво як добре, просто чудово змити з себе липкий бруд і скинути заскорузлу полосату робу.
Вона з цікавістю стежила, як я жадібно поглинав яєшню з шинкою. Потім сіла на ящик поруч.
– Як тобі вдалося втекти? Я думала, ніхто не зможе втекти з Фарнворта.
Я розповів їй свою історію. Розповів з самого початку. Зізнався, як сильно хотів розбагатіти, як ми з Роєм задумали пограбування, як я взяв на себе всю вину. Про Фарнворт, про собак і про те, як мені вдалося втекти.
Вона слухала з широко відкритими очима. Мені подобалося їй розповідати. В перший раз за довгий час я міг поговорити з кимось про все.
– Якщо спіймають, вони заб'ють мене до напівсмерті. У них є спеціальний підвал для завинивших. Троє охоронників б'ють ременями до тих пір, поки не втомляться. Щоденно вони будуть повторювати биття. Я бачив тих, хто потім виходив з підвалу. У одного вибили око, другому зламали руку.
Вона скрикнула від жаху.
– Але я не дам себе спіймати. Я краще помру, ніж знову повернуся у Фарнворт.
Я вже поїв і тепер палив сигарету з пачки, яку вона поклала на тацю. Я був наверху блаженства.
– Тобі не можна йти до залізниці, – сказала вона, – я допоможу тобі добратися до Окленда, якщо ти хочеш туди потрапити.
– Туди я і направлявся. У біса в закутку і те, що треба. Як ти гадаєш мені допомогти?
– Через годину сюди приїде вантажівка забрати дині. Шофера звуть Уільям, цей хлопець приїздить щодня. Тут обідає. Поки він їсть, ти сховаєшся в кузові. Він поїде на ринок в Окленд, залише вантажівку на майдані біля ринку і піде за грошима. Ти непомітно зможеш піти.
Так я прибився до Окленду. Все виявилося дуже просто.
Перед тим, як приїхати вантажівці, дівчина дала мені п'ять доларів – все, що у неї було, і дві пачки цигарок. Попередила, що у мене є всього кілька годин. Повернувшись, брат відразу помітить пропажу костюма, і вона буде змушена розповісти все. Я мушу якнайшвидше покинути Окленд, але принаймні, можна не турбуватися до сьомої–восьмої вечора – раніше брат і батько не повернуться.
Я намагався виразити їй свою вдячність, та вона лишень відмахнулася, повторивши, що нікого не могла б послати знову у Фарнворт, тим паче що, на її думку, я і не злочинець – мені просто не пощастило в житті, ось і все.
Коли вантажівка затряслася по польовій дорозі, віддаляючись від ферми, я визирнув з-за динь. Вона стояла, дивлячись мені вслід, в джинсах і ковбойській сорочці. Коли вантажівка стала виїжджати на шосе, дівчина підняла руку і помахала.
У моїй пам'яті назавжди закарбувалася ця картина, вона залишилася зі мною на все життя.
На п'ятий день моєї втечі з Фарнворта я добрався до містечка Літл-Крік, що знаходилося приблизно в тисячі миль від Окленда.
Ця тисяча миль, що розділяла тепер мене з Оклендом, далася нелегко. Мені вдалося вскочити в товарний потяг зразу на виїзді з Окленда. Після двадцяти годин шляху через пустелю без води і їжі я вже почав думати, що мені навряд чи вдасться зійти з цього потяга живим.
Нарешті, потяг зробив зупинку в Літл-Крік, і я непоміченим покинув товарний вагон.
Хоча день хилився до вечора, стояла нестерпна спека. Головна вулиця ніби вимерла.
У мене все ще лишалося півтора долари від тих грошей, що мені дала дівчина з ферми. Я зайшов до закусочної з баром і замовив гамбургер, каву і кварту лідяної води.
Виглядав я, мабуть, моторошно після тривалої подорожі в товарняку. Неголений, брудний, в поношеному костюмі, котрий прибрав жахливого вигляду після того, як мене кілька годин тіпало об брудну підлогу товарного вагона. Втім, це не надто важило, бо саме містечко виглядало брудним і занехаяним – одне з безперспективних, закуткових міст, всіма забуте і занедбане.
Я їв і прикидав, що робити далі. Якщо мені вдасться перебратися через гори в Тропіка-Спрінгс, я буду далеко від Фарнворта і в порівняній безпеці.