– Скажіть Ріксу, щоб не розкривав свій поганий рот, а я не стану тоді розмахувати кулаками.
Після деякого збентеження шеріф здався:
– Гаразд, я поговорю з ним.
– І коли будете з ним говорити, – знову втрутилась Лола, – скажіть, щоб не таскався сюди. Він без кінця канючить гроші.
– Я так і думав, місіс Дженсон. Ваш чоловік говорив мені, що Рікс собою являє. Звичайний жебрачник. – Знову тривала пауза. – Мені дуже прикро чути, що ви і містер Дженсон ... – Він знову густо відкашлявся. – Сподіваюсь, це непорозуміння, яке скоро з'ясується.
– Ви дуже добрі, – стримано відізвалася Лола, – та ви не повинні турбуватися ні про Карла, ні про мене. Він щасливий, я теж. Йому добре, отже, і мені теж.
– Радий чути, – але радості в його голосі не було помітно, – нам буде бракувати містера Дженсона. Ніколи б не подумав, що він раптом поїде звідси. Він же й народився тут.
– Є жінки, які найкращих чоловіків роблять дурнями, – знову голос її прозвучав злісно і уїдливо, – але, знаєте, це місце не здається мені раєм. Тому надовго я тут не залишусь. Накоплю грошей і, коли Карл заявиться, скажу йому, що, як він не хоче сюди повертатися, я продаю все. Будьте певні – я не збираюся тут провести решту життя.
– Цілком розумію вас, місіс Дженсон. Якщо чоловік не повернеться, вам тут, звісно, нічого робити. Надто пустельне місце для жінки.
– Ви розумієте. Що ж, рада була вас побачити, шеріф.
– На жаль, не зможу навідуватися частіше, але якщо вам знадобиться допомога, дайте знати.
– Я запам'ятаю це, і дякую.
– До побачення, Петмур.
– До побачення, шеріф.
Дверця закрилася, і машина від'їхала.
Я поклав ніж на стіл і витер піт з лиця.
Увійшли Рой і Лола.
– Ти молодець, – сказав я Рою, – я думав, мені кінець на цей раз.
– Я тобі говорила, що зумію з ним справитися,– роздратовано сказала Лола, – нічого було так перейматися.
– Я б так не говорив, – заступився за мене Рой, – якби я був на місці Чета, – я би теж переймався.
– Ох, ці вже чоловіки! – Вона повернулася до курчат. – Вічно ви з усього робите трагедію.
Рой осміхнувся мені багатозначно і пішов до дверей.
– Дякую, Рой. Ти поводився прекрасно.
– За мною ж боржок, приятелю. – І він вийшов .
Лола мовчки нанизувала курчат на вертел. Спостерігаючи за її роботою, я сказав:
– Кіно сьогодні відміняється, Лола.
– Що ти маєш на увазі?
– Я не їду до Уентворта.
– Чому?
Я розізлився:
– Попрацюй мізками! А якщо ми наткнемося там на шеріфа? Він же думає, що Петмур – це Рой. Що ти скажеш, хто я такий?
– Чому обов'язково ми повинні на нього наткнутися?
– Я не в тому становищі, щоб сподіватися на випадок. І ти це знаєш.
– І що тепер буде? Ти збираєшся сидіти тут і не їздити до Уентворта тільки тому, що можеш несподівано зіштовхнутися з цим товстим старим ідіотом?
– Якщо він учує , що тут не все благополучно, він повернеться і почне розслідування. – Я знизив голос. – Не виключаю, що стане шукати і знайде Дженсона, таке цілком вірогідно. Ось тоді ти теж втратиш спокій. Адже, врешт-решт, це ти його застрелила.
– Я? А як він це доведе?
Я вирячився на неї, не знаходячи слів від здивування. Мене ніби громом вразили її слова – від них повіяло небезпекою.
– Гаразд, досить про це. Ми в цьому обоє загрузли по вуха – і ти, і я, Лола. Я не можу їхати до Уентворта сьогодні. Не буду ризикувати навіть задля тебе.
Вона повернулась до мене спиною:
– Отже, ти не поїдеш до Уентворта. Але це мене не зупинить.
Я підійшов і, обійнявши , притиснув її до себе:
– Не сердься, дитятко. Ти маєш зрозуміти...
Вона вирвалася з моїх обіймів:
– Не заважай, Чет. Хіба ти не бачиш, що мені ніколи? Тобі нічим зайнятися?
– Що ж, якщо ти так ставиш питання...
Вона обернулась і поглянула на мене через плече. Зелені очі були холодні, як лід.
– Атож, ось так ставлю. А тобі краще перебратися жити до свого друга. Я хочу жити в бунгало сама.
– Але послухай, Лола...
– Ти чув, що я сказала. Ти, мабуть, ще не зрозумів, що я тепер тут єдина господиня. І потім – ви ж такі друзі! От і спи з ним.
Ненависть в її очах сколихнула мене.
– Отже, ти вирішила...
– О, забирайся! Я хочу в постелі справжнього чоловіка, а не злякану мураху. Іди поговори зі своїм дружком.
Я вийшов, міцно хряснувши за собою дверима.
Може здатися смішним, але тепер, коли тут був Рой, я не шкодував про розрив з Лолою. Бо всі минулі тижні, що ми провели з нею удвох, повторювалося збентеження – після того, як щоночі ми зачиняли закусочну і відправлялися разом в бунгало, входячи в велику спальню я відчував ніяковість. Тому що відразу згадував Дженсона. Звісно, як тільки Лола опинялася в моїх обіймах, я зразу забував про нього, але щоразу ця гадка виникала знову, і мені було ніяково.
Рой допоміг мені перетягти односпальне ліжко в хижу.
– Отже, ти в немилості, – з усмішкою відзначив він. – Жінки! Вони тримають тебе на повідку, шантажуючи тим, що не впускають у свою постіль. Я це пройшов, з мене досить. Тепер я починаю розуміти, чому Дженсон дременув від неї.
Весь день Лола дулась і не розмовляла зі мною. Біля десятої години вечора сіла в "меркурій" і покотила до Уентворта. Після її від'їзду я пішов збирати речі.
Вона ще пошкодує, а поки буде приємно для різноманітності пожити в чоловічій компанії.
Поки Рой обслуговував на заправці машину, я уклав свої речі. Висунувши верхню шухляду комоду, я виявив, що звідти зник пістолет.
Я зразу стривожився. Тільки Лола могла взяти його. Я обнишпорив усі інші шухляди, нічого не знайшов, та і не надіявся знайти. Обшукав спальню, всі кімнати в бунгало з тим же результатом.
Навіщо вона взяла пістолет?
Вечір був зіпсований. Я не припиняв думати про зникнувший пістолет. Згадав холодну ненависть в очах Лоли.
Що, коли вона все-таки грала зі мною в любов весь цей час?
Ми з Роєм разом чергували до першої години ночі, по черзі виходячи до клієнтів. Лола під'їхала біля третьої. Я лежав у ліжку біля вікна і бачив при місячному сяйві, як вона поставила "меркурій" і пішла в бунгало. Мене так і підмивало піти туди і запитати її про пістолет, але я вирішив почекати до ранку. Я майже не спав тієї ночі.
Вона з'явилася на роботу тільки до одинадцятої. Рой чистив картоплю, а я мив посуд після нічної зміни.