Я погано спав.
Задуха панувала така жахаюча, що, навіть, машини майже не їздили. Фермери стали перевозити дині-кандалупи потягом, тому що на вантажівках їх не встигали довезти до Тропіка-Спрінгс – від жари вони псувалися. Порожня, випалена дорога. Доходи зразу впали. Тепер у мене з'явилася маса вільного часу, і я безупинно думав про Лолу.
Через вісім днів після смерті Дженсона Лола вперше поїхала до Уентворта за продуктами.
Я працював з магнето нашого багатомістного універсалу, щоб зайняти себе хоч чимось, коли почув увімкнений двигун "меркурія". Виглянув з сарая і побачив, як Лола від'їздить убік Уентворта. Мене зачепило, що вона нічого мені не сказала, залишивши тут крутитися самому, полінившись навіть попередити, коли повернеться.
Об одинадцятій під'їхала якась машина. Я саме вставляв на місце магнето і вилаявся про себе, тому що не міг кинути роботу посередині. Вирішив, що водій почекає.
За три хвилини я справився з роботою, випрямився і став шукати ганчірку, щоб витерти брудні руки. І в цей час помітив чоловічу тінь, що падала від відкритих дверей сарая. Там стояв Джордж Рікс у своєму брудному комбінезоні і солом'яному капелюсі, зсунутому на потилицю. Пес був поруч з хазяїном, спрямувавши на мене свій журний взір.
Я начисто забув про Рікса. А в ньому ж таїлася загроза нашому плану. При виді цієї високої худорлявої фігури у мене мурашки забігали по спині.
– Привіт, – він дивився на мене скоса, – де Карл?
Я схопив ганчірку і став витирати руки.
– Містер Дженсон поїхав. Що вам треба?
– Поїхав? – Він зробив кілька кроків вперед, а пес, як приклеєний, тримався біля правої ноги хазяїна. – Що ти маєш на увазі? Як це – поїхав?
– Що вам треба?
– Послухай, молодий чоловіче, це не твого розуму діло, що я хочу. Ти ж тут тільки прислуга, чи не так? Чи ти вже став власником цього закладу?
– Я не став власником. Так що вам треба?
– А де ця Ізабель? ЇЇ теж немає?
– Не розумію, про кого ви. Яка Ізабель?
Він заусміхався:
– Ну, його дружина. Не прикидайся, ніби не зрозумів. Так де вона?
– Ну якщо вам є до цього справа – вона поїхала до Уентворта.
– Отже ти тут за хазяїна.
– Хтось має бути.
Він нагнувся і потріпав пса по голові, котрий при цьому відсахнувся, як ніби чекав удару.
– Куди поїхав містер Дженсон?
– Він поїхав по справі.
Зненацька він нетерпляче відштовхнув пса ногою.
– По якій справі?
– Краще запитайте у нього самі.
Не зводячи з мене пильного погляду, він зробив ще крок уперед.
– А коли він повернеться?
– Не знаю. Можливо, через пару місяців, може, раніше.
– Через пару місяців ... – Худе лице його витяглося від здивування. – Та що тут коїться? Чому він не взяв з собою дружину?
– Послухайте, я зайнятий, – грубо обірвав я, – сказано вам, що містер Дженсон не скоро повернеться. Так що ще треба?
– Я хочу з ним поговорити. Це дуже важливо. Куди він поїхав?
– До Арізони. Він купує там ще одну заправочну, якщо вам так хочеться все знати.
– Невже? – Схиливши голову на бік, він хитро на мене поглянув. – Отже, ще одну заправочну? У нього більше грошенят, ніж я думав. І він не взяв зі собою дружину?
– Не взяв.
– Вона зосталася тут, з тобою?
– Так.
Я бачив по його виразу, який рій брудних думочок пронісся в його кебеті.
– Ну й ну, будь я проклятий! Я завжди вважав його дурнем, та не думав, що він аж настільки дурний.
– Кого цікавить ваша думка?
Мовчки він довго розглядав мене. Потім осміхнувся:
– От тебе дурнем не назвеш. Ти, видається, свого не упустиш, вірно?
– Містер Дженсон мені про вас все розповів. Що ви головний злодіяка в окрузі. Сказав, що коли ви з'явитеся і спробуєте взяти якусь річ, то я можу вас просто випхати. Так волієте, щоб вас вижбурнули, чи самі підете?
– Це Дженсон так сказав? – Мерзенна усмішечка зникла. – Про свого власного шурина? А ти полегше, хлопчина. Якщо цей старий телепень залишив тебе тут з цією, так званою дружиною, мені до цього діла немає. Ще раз довів свою дурість. Проте мені він потрібен. Яка в нього адреса?
– Гадки не маю.
Він стягнув капелюх і поскріб брудну лисину, допитливо свердлячи мене своїми пронизливими очицями.
– Мені він потрібен. Треба підписати мої пенсійні папери. Він завжди ставить на них підпис. Ти мусиш знати, куди він поїхав.
– Я не знаю! Кудись до Арізони. Він там буде їздити з місця на місце. Сказав, щоб не чекали від нього листів, повернеться і все розповість.
Він раптом ляпнув пса своїм капелюхом, перш ніж натягти його на голову. Тепер його обличчя прийняло підозріливий злий вираз.
– Вона напевно знає, як з ним зв'язатися.
– Я ж сказав – ми не знаємо!
– А що мені робити з пенсійними паперами? Якщо він не поставить свій підпис, я не отримаю свою пенсію!
– Нехай підпише хтось інший.
Він потряс головою:
– Я не можу цього зробити. Якщо вони пронюхають, що підписав не Карл, вони притримають пенсію. На що я буду жити?
– Нічим не можу допомогти. Доведеться вам його дочекатися.
Він все свердлив мене поглядом, схиливши голову набік. Пес не мигаючи теж дивився на мене.
– Два місяці чекати? А на що я буду жити ці два місяці?
– Не знаю і знати не хочу! – Закричав я , але зразу ж зменшив голос. – Чому б вам не попрацювати для різноманітності?
Це йому не сподобалося, його лице стало ще зліше.
– Не треба говорити зі мною в такому тоні, хлопчина. Я хвора людина, у мене хворе серце. Лікар заборонив мені працювати. Послухай, ти певен, що він не сказав, куди поїхав?
– Та скільки разів повторювати – ні я, ні вона не знаємо!
Настала пауза, він знову нагнувся і погладив пса, який відразу зіщулився від страху.
– А бува, щось трапиться? Раптом вона захворіє? Або тут станеться пожежа? Ви ж маєте сповістити його? Яким чином ви це зробите в екстреному випадку?
– Вона не захворіє! І ми не згоримо! А тепер забирайся звідси, мені треба працювати!
– Якщо він не підпише, я не отримаю пенсію! – Він перейшов на жалібне скімлення.
Я вже хотів дати йому кілька доларів, та вчасно усвідомив небезпеку такого дійства. Варто один раз дати цій вонючці гроші, він почне приставати до мене, і від нього вже буде не відв'язатися.
– Забирайся звідси! – загорлав я . – Не бачиш, я зайнятий!
Я повернувся до машини і став прикручувати магнето.