– Дивні речі іноді стаються в житті, – заговорив він тихим безбарвним голосом, – у президента Легіона стався серцевий напад перед від'їздом на наш вечір. Коли я приїхав туди, мені сказали, що зустріч відмінена. І ось через те, що у одного хлопця стався серцевий напад, другий узнав, що його дружина погань і дешевка.
Я завмер.
– Так ви мені вірите? Отже, повірили, що я говорю правду?
Потираючи коліно, він поглянув на мене:
– Я ж говорив – я ніколи не помиляюся в людях, коли справа стосується чоловіків. Проте аж ніяк не розуміюся на жінках.
Я перевів подих:
– Дякую. Та присягаюсь, ви б отримали свої гроші назад. Другого шляху врятувати їх просто не було.
Він поглянув на відкритий сейф і пересмикнув плечами:
– Тобі треба втікати, Джек. Тут тепер залишатися не можна. Вона тебе викаже, будь певен.
– Я знаю.
– Я віддам тобі твою долю, і можеш взяти універсал. Куди поїдеш?
– До Нью-Йорка. Там легко загубитися.
– Я дам тобі тридцять тисяч доларів. З такою сумою ти зможеш відкрити свою справу.
Я був приголомшений.
– Ні, ніяк! Я не можу взяти такі гроші, містере Дженсон! Не вважайте мене невдячним, та я просто не можу.
– Можеш і візьмеш. – Він дивився мені просто ввічі. – Я не збираюся один відправлятися в кругосвітну подорож. Мені тепер гроші ні до чого, а ось тобі вони дуже потрібні. Я ніколи в житті не зустрічав таку людину, як ти, Джек, ти прийшовся мені до душі. Ти візьмеш гроші. – Він відвернувся і додав: – Я буду за тобою сумувати.
І тут я побачив її.
Вона вже встигла перевдягтися в зелену сукню. Бліда, з блискучими зеленими очима, вона стояла у дверях і в правій руці тримала револьвер 45-го калібра, направляючи на нас дуло.
Глава 7
Кілька секунд у кімнаті панувало мовчання, його порушували цокання годинника на каміні і переривчасте дихання Лоли.
Дженсон дивився на неї з подивом, не вірячи своїм очам.
– Ти що, Лола ...
– А ні руш! – прошипіла вона. – Я зараз заберу гроші. Він не отримає ні цента!
– Лола! Ти що, збожеволіла? Поклади револьвер! Він заряджений!
– Не рухайся і слухай мене. Я сита по горло таким життям. З мене досить – і тебе, і твого дружка-каторжника. Я звідси їду і забираю гроші. І не думайте, що можете мене зупинити!
Дженсон спохмурнів, складки і зморшки різко позначилися на посуворівшому обличчі.
– Тобі не соромно так розмовляти зі мною? Ці гроші для нас з тобою. Я працював у поті чола тридцять п'ять років, щоб їх накопити. Ти не посмієш їх забрати. Поклади револьвер і припини поводитися як розлючена ідіотка.
– Я беру гроші! Якщо ти завадиш, я скажу в поліції, що ти приховував цього біглого каторжника і ще про те, як ти ошукував податкову поліцію. Забирайся з моєї дороги, не то пожалкуєш!
Дженсон раптом схопився, лице його налилося гнівом.
Я все ще стояв біля відкритого сейфа. Мені було неприємно бачити, як вона розмахує перед нами зарядженим револьвером.
– Тебе пора провчити, дівчино, – сказав Дженсон, – я був з тобою надто м'який. Та зараз ти одержиш те, на що давно заслуговувала!
– Бережіться! – сказав я і швидко коліном підштовхнув дверцю сейфа, яка закрилася з цоканням.
Лола, з перекошеним люттю обличчям оскаженіло поглянула на мене. Вона знала, що сейф зачинявся автоматично.
Дженсон майже встиг схопити її, як враз прогримів постріл, від якого задзвеніли шибки.
Я нажахано дивився на Дженсона.
Він постояв нерухомо кілька секунд, потім його велике м'язисте огрядне тіло підкосилося і стало валитися, як зрубане дерево. Він падав повільно і важко.
Лола, скрикнувши, впустила револьвер, сховала лице в долонях і відвернулася.
Вражений, я опустився на коліна перед Дженсоном. Кров легким струмочком стікала з невеликої дірочки, що виднілася в лівій половині грудей. Це був випадковий і нещасливий для нього постріл. Закруглена куля 45-го калібру убила його миттєво.
Я не вірив своїм очам.
– Ти вбила його! – вирвалося у мене.
Вона застогнала і вибігла з кімнати.
Гучно гримнули двері її спальні.
Я стояв на колінах, дивлячись на лежавшого Дженсона, і не знав, що робити. Поліцію викликати я боявся. А якщо вона їм скаже, що це я убив Дженсона? Запросто може, щоб врятувати свою шкіру. Варто їй тільки сказати, хто я такий, і не треба більше нічого доводити. Чого можна очікувати від злочинця, який втік із Фарнворта?
Раптом я почув шум під'їхавшого автомобіля, і майже одразу пролунав нетерплячий сигнал. Жалюзі у вітальні не були опущені і знадвору було видне світло. Якщо я зразу не вийду, вони прийдуть сюди подивитися, в чому справа. Заглянуть у вікно і побачуть лежавшого на підлозі Дженсона.
Я піднявся з колін і пішов до дверей. Зачепившись ногою за револьвер, що валявся, я підняв його і засунув до кишені. Потім вийшов з дому і поплентався до бензозаправки.
Там чекав величезний "крайслер", розкішний, виготовлений по спеціальному замовленню. На передньому сидінні поруч з водієм сиділа білявка, а за кермом – огрядний, міцно скроєний чолов'яга літнього віку.
– Залий у неї під зав'язку, – кинув він мені, вилізаючи. – Можна тут попоїсти?
Я був у стані, схожому на транс. Заливаючи бензин, я намагався зрозуміти, що він говорить, але не міг розслухати.
– Гей, ти, чув мене? – Він підвищив голос. – Ми хочемо перекусити. Маєте що-небудь?
– Вибачте, але закусочна вже зачинена.
Мені хотілося чимскоріше їх спровадити, але чоловік був із тих високомірних запальних товстосумів, від яких нелегко відчепитися.
– Тоді, чорт візьми, відкрий її! Ми голодні. Твоя робота – годувати проїзжих.
– Вибачте, сер, але ми давно закрили обідню залу, – намагався я його урезонити, завинчуючи покришку бака.
– Ти власник цього закладу?
– Ні.
– Тоді де твій хазяїн? Я хочу поговорити з ним – нехай відкриє свою прокляту закусочну!
– Гаррі, милий ... – з занепокоєнням промовила білявка.
Він розвернувся до неї:
– А ти не лізь! Я сам розберуся. Я поговорю з хазяїном. Ніколи не марную час на вмовляння прислуги.
Жахаючи мене, здоров'як направився до бунгало.
– Гаразд, о'кей. – Я швидко догнав його. – Зараз я вам що-небудь приготую по-швидкому. Хазяїн спить.
Він зупинився, злісно дивлячись на мене:
– Я тобі ще це пригадаю.
– Зачекайте, зараз я що-небудь принесу. – Я відкрив закусочну і увімкнув там світло.