Щоправда, Лола, як перше, зі мною не розмовляла, крім випадків покликаних необхідністю, здавалося, вона змирилася з моєю присутністю. Вона збуджувала мою кров, мене притягувало до неї, але це не означало, що я збирався робити з цього приводу кроки – я, навіть, в думках не мав зблизитися з нею.
Надто сильно я поважав Дженсона. Цей чоловік сподобався мені з першого погляду, а коли ми з ним разом попрацювали, я взагалі захопився ним, вважав, що він просто незвичайна людина. Його неможливо було не полюбити. Відкритий, простий, з добрим чуйним серцем, з часом він подобався мені все більше. Хіба можна було відплатити йому злом за все, що він для мене зробив. Неможливо, якщо ти, звісно, не такий сучий син, як Джордж Рікс.
Ми з Дженсоном прекрасно ладнали. Я скоро зрозумів, що, хоч він і божеволів за Лолою, йому бракувало чоловічої компанії. Він любив грати в джін-раммі по вечорах, очікуючи пізніх клієнтів. Любив поговорити про своє минуле життя, свої мрії. Та, наскільки я зрозумів, його розповіді про минуле і його мрії мало займали, а схоже, і зовсім не цікавили Лолу.
Я встиг оцінити його розум і майстерність, Дженсон справді мав золоті руки. Талант перетворювати іржавий металобрухт в дещо вартісне, що приносить непоганий прибуток. Він відремонтував культиватор так здорово, що зміг продати одному фермеру за сто п'ятдесят доларів.
Дженсон прийшов в радісне збудження, і після завершення вдалої оборудки радів, як дитина.
– Сто тридцять доларів чистого доходу, Джек, – сяяв він, усміхаючись від вуха до вуха, – ось що я називаю дійсною справою.
Одного разу ввечері, коли Лола пішла спати, ми закінчили партію в джін-раммі і сиділи обидвоє на веранді закусочної, поглядаючи на дорогу – чи не під'їде бува припізнілий клієнт, Дженсон знічев'я став дуже відвертим.
– Знаєш, що я хочу через пару років зробити, Джек? – витягуючи свої масивні ноги і розпалюючи трубку, заговорив він. – Я збираюся в кругосвітну подорож. Щоправда, треба ще років два-три добре попрацювати. Потім я продам усе, і ми з Лолою відправимося навколо світу, нічого не пропускаючи. Всюди тільки перший клас, найкраще – готелі люкс, обслуговування, квитки по вищому розряду.
Я витріщився на нього.
– Але це має коштувати до біса грошей, багато грошей.
– Так, – згодився він і, пихкнувши трубкою, продовжив: – Я все вже обміркував і підрахував. Це стане в шістдесят тисяч доларів. І ще на наряди, обіди і розваги. Приблизно сто тисяч. Я їх маю, Джек. Я заощаджував цілих тридцять років і набрав цю суму. Лишилося заощадити на майбутнє, щоб по поверненню почати нову справу. Ще два-три рочки – і я наберу необхідне. І тоді ми можемо їхати.
– Ви маєте на увазі, що у вас є сто тисяч доларів, містер Дженсон?
– Авжеж. – Він весело підморгнув мені. – У мене своя система, Джек. Я нікому не говорив про неї, та ми з тобою друзі, тобі я скажу. Певен, що ти нікому не станеш
розповідати. Впродовж тридцяти років я робив непогані гроші зі старого залізного мотлоху, викинутого на звалище. Мабуть, у мене до цього талант. Я приводив до ладу, ремонтував і продавав, при цьому одержував готівкою, тому жоден податковий інспектор не міг накласти лапу. Я вів два обліки: один для податкового інспектора – туди входили прибутки від бензоколонок і закусочної. А другий для себе – від продажі відремонтованого металобрухту. Ось другий облік і говорить, що я заробив чистими сто тисяч.
– З металобрухту?
– Саме так. Я не набрав би стільки, якби платив з цього податок. Я працював по своїй системі, податковий інспектор нічого не унюхав, ніхто й не подумає, що можна мати великі прибутки з іржавого мотлоху. Це для нас з Лолою, для подорожі по світу.
– Вона про це знає?
– Вона знає, що я накопичив стільки грошей, але не знає моїх планів про те, що я збираюся зробити з цими грошима. Через рік, коли все буде майже готове, я скажу їй. Для неї буде повна несподіванка, справжній сюрприз. Уявляєш? Кругосвітна подорож!
Минуло два дні після нашої бесіди на веранді і три тижні мого перебування на "Останній зупинці". Я лежав, дивлячись у вікно, і думав про Лолу.
В цю ніч чергувала вона, і час від часу я чув, як під'їздили вантажівки. Виглядаючи у вікно, я бачив Лолу, вдягнену в джинси і кратчасту сорочку. Вона заливала бензин і розмовляла з водіями.
Дженсон хотів, щоб тепер, з моєю появою, вона припинила нічні чергування, але Лола не згодилася. Сказала, що їй подобається чергувати вночі. Лола знала майже всіх водіїв, і вони добре до неї ставилися. Дженсон неохоче дозволив їй чергувати один раз на тиждень. Сам він чергував дві ночі в тиждень, я чотири. Після першої години ночі рух стихав і можна було спокійно йти в дім. Для тих, хто приїздив серед ночі, був дзвінок.
Я дивився, як Лола, всівшись на веранді в плетене крісло, лущить боби для наступного ленчу. Був початок сьомої.
Незабаром під'їхав фургон з бакалійної лавки. Фургон приїздив щоранку, привозив замовлені продукти і інші особливі замовлення з Уентворта. В той час, коли він пригальмовував, зупиняючись при вході в закусочну, я відкинув простирадло і встав з ліжка.
Водій фургона вносив величезну коробку з замовленнями в закусочну, за ним ішла Лола.
Я потягся, позіхнув і пішов під душ. Я був у чудовому спокійному настрої і мене ніщо не тривожило. Стоячи під струмками холодної води, я знову згадав Фарнворт і відчув прилив самовдоволення. Звісно, був при втечі елемент удачі, та в основному я сам розробив і здійснив тонко задуманий план.
Те, що моя фортуна мені вже зрадила, в ту мить я ще не здогадувався. В коробці з провіантом, котру вніс парубок в закусочну, знаходилося дещо, ладне підірвати до біса моє благодушне самовдоволення своєю спритністю і везінням.
Іронія долі.
Очевидно, настав той день, коли треба було платити по рахунку.
Ще нічого не підозрюючи, відразу після сніданку, я попрямував у сарай, де заходився розбирати старий, вижбурнутий кимось на звалище двигун. Згодом до мене прийшов Дженсон, тримаючи у великій пітній долоні згорнуті трубочкою гроші.
– Ну як, Джек? Гадаєш, можна його привести до ладу?
Я посміхнувся йому:
– Обіцяю, що він запрацює, проте не обіцяю, чи надовго. Мотор зовсім слабий – ще трохи, і було б не врятувати. Та я впораюся.