До Тропіка-Спрінгс від цього містечка було дві сотні миль по пустелі. Єдиний шанс туди добратися – попроситися на попутну вантажівку, чи будь-яку іншу автомашину. Скоріше за все, це буде вантажівка – жоден власник автомобіля не наважиться підсадити такого попутника, як я.
За стойкою бара стояв чоловік з веселим привітним обличчям. Я ризикнув попросити поради, як мені домовитися з водієм вантажівки, щоб перебратися через гори.
Він з сумнівом похитав головою:
– Мимо проїжджає багато вантажних машин, та жодна з них тут не зупиняється. Може, вам пощастить, та доведеться довго чекати. – Він плеснув кави собі в чашку і перегнувся до мене через стойку. – Моя порада – спочатку доберіться до заправочної станції "Остання зупинка". Там зупиняються всі машини – заправляються перед перевалом. Можливо, ви умовите кого-небудь з водіїв вас підкинути.
– "Остання зупинка"? Де це, і що це таке?
– Заправочна станція і закусочна. Господар – Карл Дженсон. Він живе там з дитинства, все своє життя, як і його батько. Далі на шляху в Тропіка-Спрінгс не буде жодної заправки на сто шістдесят миль, – тільки після перевалу, вже на тій стороні гір.
– Далеко звідси це місце?
– П'ятдесят миль.
– Як я доберуся туди? Тільки пішки?
Він усміхнувся:
– Вам не доведеться так страждати. На ваше щастя, сам господар скоро має сюди під'їхати. Він приїздить у місто що три місяці купити металевий брухт. Цього добра повно в нашому захламленому місті. Поговоріть з ним. Він хороший чоловік. Скажіть, що хочете перебратися через перевал на попутці. Я завжди радий помогти людям вибратися з цієї діри.
– Коли він тут буде?
Він поглянув через плече на засиджений мухами годинник:
– Хвилин через двадцять. Відпочиньте поки що. Я вам скажу, коли він з'явиться. Випийте ще кави.
Я був би радий послідувати його пораді, та гроші кінчалися.
– Ні, дякую. Якщо не заперечуєте, я у вас просто посиджу.
Він налив кави в чашку і посунув мені:
– За рахунок закладу. По вашому вигляду помітно, що ви проробили довгий і нелегкий шлях.
– Атож, – я потер зарослу щетиною щоку, – мене чекає приятель у Тропіка-Спрінгс. Довелося голосувати, щоб зекономити гроші. Ми з ним збираємося відкрити спільний бізнес.
– Гроші... – чоловік біля стойки спохмурнів і похитав головою, – їх мені вічно бракує. Я б не стирчав у цьому вошивому місті, якби я мав достатньо грошей, щоб вивезти звідси дружину та дітей. Куди-небудь, де можна заробити нормальний кусок. Та без грошей ніяк не вибратися. – Він поглянув у вікно. Повз закусочну, розметаючи по боках пилюку, промчався кремово-жовтий "кадиллак." Пил влетів через відкрите вікно. – Такі ніколи тут не зупиняються. У таких повно грошей, але вони не збираються залишати їх тут. Добре, хоч містер Дженсон має непогану виручку. Їм доводиться зупинятися у нього, хочеться їм того, чи ні. Вважай, він тут попав на золоту жилу.
В цей час у закусочну зайшов високий, кремезної статури чоловік і направився прямо до стойки:
– Налий-но хутчій кави, Майк, хочу сьогодні поїхати раніше. – Він кинув на мене погляд і відвернувся. – Як дружина й діти? Я її не бачив сьогодні в місті.
– Вона після обіду поїхала в Уентворт, містер Дженсон. – Наливаючи каву Дженсону, Майк виразно поглянув на мене. – Вона засмутиться, що не побачилася з вами.
Я вже зрозумів, що це той самий чоловік, котрого я чекаю. Я уважно придивився до нього. Він був добрих шести футів зростом, широкий у плечах, огрядний, з засмаглим повним лицем. Хороше лице – відкрите, добре і веселе. На вигляд років п'ятдесяти. Незважаючи на великі габарити, на ньому не було анітрохи жиру. Він чудово виглядав для свого віку.
– Містер Дженсон, – звернувся до нього Майк, – цей хлопець шукає способу переправитися через перевал. Я йому сказав: щоб знайти попутну вантажівку, кращого місця, ніж " Остання зупинка" не знайти.
Дженсон повернувся і оглянув мене уважно з голови до ніг, затим усміхнувся:
– Вітаю. Авжеж, Майк правий. Жоден з водіїв не зупиниться для вас на дорозі, але всі вони зупиняються у мене. Радий помогти. Я вас підвезу, та з водіями вам доведеться домовлятися самому. Більшості з них не дозволяється перевозити пасажирів через гори.
Пов'язано якось зі страховкою.
– Дякую, – сказав я, – якщо вас не обтяжить.
Він розсміявся:
– Радий мати компанію на зворотному шляху. Дорога гірше нікуди. Мене звуть Карл Дженсон. – Він простягнув велику м'язисту руку.
Я потряс її.
– Джек Петмур, – назвав я перше ім'я, котре прийшло в голову.
– Отже, направляєтеся в Тропіка-Спрінгс?
– Вірно.
Він допив каву і поклав монету на прилавок. Потис руку Майку.
– Ну що ж, якщо ви готові...
Я подякував Майку і рушив за могутньою фігурою Дженсона на пекуче сонце.
Він пішов до десятитонки, що стояла в затінку. Кузов був завалений металобрухтом – старі залізні матраци, звалені вперемішку зі всяким залізним мотлохом і зламаним сільськогосподарським устаткуванням.
Дженсон пішов до кабіни, я за ним. Там було спекотно, як у духовці, і ми зразу зняли піджаки. Діставши пачку цигарок, він запросив мене запалити.
– Влаштовуйтесь позручніше. Їхати довго, і дорога лайно, – попередив він мене, завів машину, і ми затряслися по запорошеній вулиці.
Ми обоє мовчали, поки не виїхали з міста. Дженсон першим порушив мовчання, обережно запитав:
– Ви перший раз у цих місцях?
– Так.
– А я народився і виріс тут. Самотнє пустельне місце, спека стоїть жахлива, бісове пекло, але я звик і навіть полюбив його. Ви звідки?
– Із Окленда.
– Далеченько. Ніколи там не бував. Як там?
– Нормально.
Він кинув на мене погляд:
– Бачу, ви не з сільських жителів. Не хочу бути надокучливим, та чи можна узнати, чим ви займаєтеся?
– Я слюсар по замках. Мій дід і батько теж були слюсарями. Сімейна професія.
– Замки? Ви розумієтеся на металах?
– Я працював із сейфами, а в такій справі необхідно знати про метали.
– Певна річ.
Заклопотано нахмурившись, Дженсон почухав потилицю. Ми їхали по курній дорозі через пустелю. Вдалині виднілися гори. Хмари куряви проникали крізь відкриті вікна в кабіну, ми вже були вкриті її товстим шаром
– В машинах знаєтеся? – запитав він після довгого мовчання.