Існують, крім парикмахерського, два способи голитися: спосіб Шамрая – якщо немає мила; другий спосіб – Щічка – дозволяє поголитися без бритви.
Але можливі цілі тисячі модуляцій, коли треба познайомиться з випадковою панянкою. Тут, що не кавалер, то й свій кодекс.
Один мій товариш, наприклад, вжив методу нахабства. Загородивши собою парадні двері, він заявив рішуче й остаточно:
– Ну, а тепер – робіть зі мною, що хочте. Коли бажано, я можу спуститись у лабіринти каналізації, пролізти через найпотайніші ходи її і відшукати для вас чарівний амулет тихого божевілля. Але ж ви мусите дозволити поцілувати себе…
Мій товариш завжди починав із кінця, а кінчав, полишивши місце для запитань. Цей спосіб принаймні оригінальний.
Моє знайомство з Варею було репродукцією найзвичайнішого шаблону. У Всенародній бібліотеці я переживав черговий припадок тоскної розпуки за другим томом "Початку всіх початків"… і от, до мене всміхнулось таке собі паненя: черепашка, але губки з карміном; замазане пудрою; манікюр і хитрі карі очи з інтрижкою й цікавістю.
Я похмуро глянув…
– Вибачте, ви не знаєте, який у нас… – звернувсь я до черепашки, коли вона сіла одного разу за одним зі мною столиком.
– Час? – усміхаючись, забігло вперед паненя і одсунуло вже рукава з годинничка.
– Прошу – який у нас сьогодні день? Мій календар зіпсувався, – і я строго й серйозно подививсь їй у вічі.
Так сталося моє знайомство з Варею.
Із Всенародньої бібліотеки я повинен був ходити в бібліотеку середньовічного стилю: там – склепіння, камінь, похмурі фоліянти і суворий холод.
І на розі вулиці, де повертати додому, ми завжди спинялись із Варею – чим раз довше, перш, ніж розійдемося.
В світлі цитринової ночі не зимної зими поміж нас плелась легко й невтомно нехитра канітель у стилі рожевих бантиків і за кожним разом у розмові все помітнішим ставав позалаштунковий сенс.
Правда, йшов восьмий рік революції… Але в той самий час, міщаночці Варі, що колись скінчила чотири класи приватньої гімназії, а тепер жила в оточенні мамаші, подруг, "madame" Лірман і з установкою на бюджетне майбутнє, незабаром мав розплющитись вісімнадцятий рік. А це щось значить. Хоч поруч із розмовами про манікюр, про фасони сучасних шубок та про інтересних дам і кавалерів ми вплітали й Леніна, і новий побут, і комсомол…
На око я означив Варю так: аргонавт у Аргентину; маленька авантурниця в поході за набитим портмоне та пригодами, що ведуть до ЗАГСу.
Клацали об панель візники, екранно пливли пішоходи, сяяла електрика… А ми стояли, сміялись і сперечалися, в кого кращі руки…
Варя спершу боялась мене, і говорив я сам…
Потім – насмілившись, вона виявляла страшенно милу ініціативу, розповідаючи мені про здоров’я своєї Норочки та про "добренькую бабушку" і, взагалі, всю нескладну хроніку минулого дня…
І от раз вона так розійшлася, так заграла оченятами і замодулювала своїм тембром, що я – р-раз! – і поцілував її.
Варя враз присмиріла, закрила очи віями й прошепотіла:
– Пустіть…
Але на другий день ми базікали по-давньому, я поцілував її вже двічі, почув знову таке саме "пустіть" і "пустив". Стало ясно, що цього хочуть.
І між нами встановилась "любов".
Це була чудна, ніби сімейна, любов.
Не бідкаючись тим, чи любить Варя ріжні фрази, я "скользіл", не зачіпаючись за гілля любовного красномовства, а коли бачив, що черепашка чогось ніби чекає, я ще більше старався подратувати її неясністю. Я говорив:
– Ах, Варя, любить той, хто страждає…
Вона запитливо зиркала на мене й, нічого не розуміючи, кривилась, крутилась, виявляла нетерплячість, але, не чуючи більше нічого, старалась усміхнутись.
Що до гарантій, я був мовчазний, як камінь…
Зрештою, для Варі я був явище ірраціональне. Говорити по-французькому, вживать такі слова, як "аспект" і т. д. не визначало цілком моєї приналежности до іншого світу…
І, врешті-решт, Варя, не мігши пристосувати до мене тактики, що її наказала їй бабушка, здалась, махнувши на все рукою…
– Хай буде, як є, а що є, побачимо…
І визнавши факт, одкинула, до якогось часу, надії на "dejure"…
Рівночасно ж, вона жваво снувала кокетливе павутиння з ріжними шмендриками з технікумів, профшкіл, вузівниками та іншими. Кожне читання в бібліотеці давало їй з подругами нові знайомства…
Невпинно Варя намагалась затягти мене до себе додому.
– Ну йдемо!.. Так підемо? Ви йдете?
Я відповідав:
– Коли Норочка здорова, мені немає у вас діла.
Просто я ухилявся від "западні": оперувати в кімнаті під яструбиними поглядами мамаші мені трудно. Тоді моя увага завжди й фатально зосереджується на собачках та котиках…
Але одного разу в суботу, під мряку й мокрий сніжок, Варя, вхопивши за рукав, втягла мене на другий поверх і з тріумфом привела до себе:
– Ось він!
З-за блискучого самовару блиснула хижо – так мені здалося – мамаша: перед нею лежав розгорнутий том Тургенєва.
Я мусив познайомитися з нею, з одною з подруг, з братом Шурою, мадам Лірман, з Норочкою, і сісти до чаю…
Я озирався…
Рештки комфорту офіцерської сім’ї: "вагон" міщанства в запаленій лямпаді, в червоних і потертих портьєрах, у дешевих меблях, фотографіях, грамофоні… вишиваних кругленьких полотнах – справляли недвозначне вражіння.
Мамаша – розмовою й злим, вимученим лицем, доповнювала картину…
– А тепер – полюбуйтесь, – знервованим фальцетом доводила вже мені, хоч я зовсім не суперечив, – їсти нічого – а плати… Продала речі – оддай фінінспекторові… Ти… ти… і давай… давай… А де взяти? ріжні хлопчаки позаймали посади… от і Шура…
Шура сидів мовчки й палив махру.
Все зло було від фінінспектора, і злидні сьогоднішнього дня рішуче закликали до портмоне швидкої допомоги.
Бо коли Варя, – почервоніла й з огоньком у очах – поклала, забувшись, зайву ложку цукру в чай, мамаша грізним поглядом застерегла свою Варюшу: "Варко".
І вже я повинен був перекинути свою шклянку, щоб припинити дискусію.
Потім Варя пересунула мене в свою кімнату, і тут ми при одкритих дверях і під пильним контролем мамаші, що ніби читала Тургенєва, ворожили.
Упираючись рівно стільки, скільки треба, Варя поділилася зі мною всіма своїми секретами: записочки та листи від Мік та Нік; фотографічні стьожечки й розетки на пам’ять. З дна шухлядки я витяг картку з мандолінним лицарем перед дамою, виявилось, що лицар – ідеал чоловічої краси, і що Варя хотіла б мати такі сами довгі, витончені пальці, як і в дами…