— Я вас люблю, задля вас я готова на все!
Незнайома подала їй знак увійти.
— Пробачте мені, пробачте, прошу вас! — благально мовила Ваніна.— Певно, моя дурна цікавість здається вам образливою. Честю присягаюся, я нічого нікому не скажу! А якщо ви захочете, я ніколи більше сюди не зайду.
— Хто б відмовився від щастя бачити вас? — відповіла незнайома.— Ви живете в цьому палаці?
— Так. Але я бачу, що ви мене не знаєте: я Ваніна, дочка дона Аздрубале.
Незнайома вражено глянула на неї, почервоніла, як маків цвіт, і сказала:
— Дозвольте мені сподіватися, що ви будете приходити до мене щодня, але мені б хотілося, щоб князь не знав про ці відвідини.
Серце Ваніни калатало. Манери незнайомої були сповнені гідності. Ця нещасна дівчина, мабуть, образила якусь могутню особу чи, можливо, з ревнощів убила свого коханого. Ваніна і в думці не допускала, що причина її лиха була абиякою.
Незнайома сказала, що її поранено в плече, рана глибока — сягає легень — і завдає нестерпного болю.
— І вас не показували хірургові? — вигукнула Ваніна.
— Таж ви знаєте,— відповіла незнайома,— що в Римі хірурги повинні негайно повідомляти про всіх поранених, яких вони лікують. Князь такий добрий, що сам перев'язує мої рани оцим ось полотном.
Незнайома не нарікала на свою долю. Ваніні це дуже сподобалося. Тільки одне її здивувало: вона помітила, що під час цієї цілком серйозної розмови незнайома не раз ледве стримувалась, щоб не засміятися.
— Мені хотілося б знати, як вас називають,— мовила Ваніна.
— Ім'я моє Клементіна.
— От і добре, люба Клементіно, я навідаю вас завтра.
На другий день Ваніна побачила, що її новій подрузі погіршало.
— Я приведу лікаря,— сказала Ваніна, цілуючи її.
— Ні, краще вмерти! — заперечила Клементіна.— Невже я дозволю собі накликати біду на моїх благодійників?
— Хірург монсеньйора Савеллі-Катанцари, губернатора Рима,— син одного з наших слуг,— не відступалася Ваніна.— Він прихильний до нас і завдяки своєму становищу не має чого боятись. Мій батько даремно ставиться до нього з недовір'ям. Я пошлю по нього.
— Не треба мені хірурга! — скрикнула незнайома так схвильовано, що Ваніна здивувалася.— Приходьте ви, і якщо Всевишній покличе мене до себе, я з радістю помру на ваших руках.
Ще через день незнайомій стало зовсім зле.
— Якщо ви любите мене,— сказала Ваніна,— то погодитеся прийняти хірурга.
— Якщо він прийде, моєму щастю кінець!
— Я все ж скажу, щоб його розшукали,— наполягала Ваніна.
Нічого не кажучи, незнайома взяла в свої долоні її руку і почала цілувати. Запала довга мовчанка. Очі у незнайомої були повні сліз. Нарешті вона пустила руку і мовила з таким виглядом, ніби йшла на смерть:
— Я хочу признатися вам! Позавчора я збрехав, сказавши, до мене звуть Клементіна. Я — нещасний карбонарій...
Ваніна враз відсунула свій стілець і підвелася.
— Відчуваю,— вів далі карбонарій,— що через це признання я втрачу останню втіху, яка прив'язує мене до життя, але було б недостойно з мого боку обманювати вас. Моє ім'я П'єтро Міссіріллі, мені дев'ятнадцять років. Мій батько — бідний лікар із Сан-Анджело-ін-Вадо; я карбонарій. Нашу венту накрили, мене привезли в кайданах з Романьї в Рим, кинули в темний каземат; там я пробув тринадцать місяців. Одна милосердна душа визволила мене. Мене було переодягнено в жіноче вбрання. Коли я вийшов з тюрми і минав уже вартових останньої брами, якийсь із них вилаявся на адресу карбонаріїв. Я дав йому ляпаса. Повірте, я зробив це не з марної бундючності — ні, я просто не стримався. Переслідуваний вночі вулицями Рима після цієї необачності, поранений багнетами, геть знесилений, я забіг у будинок, двері якого були відчинені. Почувши, як солдати піднімаються сходами, я стрибнув у сад. Упав за кілька кроків біля жінки, що там прогулювалась.
— Графиня Віттеллеска, приятелька мого батька...— урвала його Ваніна.
— Як? Вона вам розповіла? — вигукнув Міссіріллі.— Хоч би там хто була ця дама, ім'я якої ніколи не повинно бути назване,— вона врятувала мені життя. Коли солдати ввійшли до неї, щоб мене схопити, ваш батько вже відвозив мене в своїй кареті. Я почуваю себе дуже погано. Рана від удару багнетом страшенно дошкуляє. Я скоро помру, і помру у відчаї, тому що більше вас не побачу!
Ваніна слухала з нетерпінням. Зненацька вона вийшла з кімнати. Міссіріллі не побачив у її гарних очах ніякого співчуття. Навпаки: вона дивилась на нього з образливою зверхністю.
Вночі з'явився хірург. Він прийшов один. Міссіріллі був у розпачі, він боявся, що вже ніколи не побачить Ваніну. Він поставив кілька запитань лікареві. Той, не відповівши на жодне, пустив йому кров.
Лікар став приходити щодня, але так само мовчав.
П'єтро весь час дивився на терасу, через яку входила до нього Ваніна. Він почував себе дуже нещасливим.
Якось — було біля півночі — йому здалося, що хтось стоїть на терасі. Невже це вона?..
Так, це була Ваніна. Вона щоночі приходила під вікно кімнати карбонарія.
— Якщо я заговорю до нього,— казала вона собі,— я пропала! Ні, я не повинна його бачити!
Прийнявши це рішення, Ваніна всупереч власній волі згадувала, яку приязнь відчувала до цього юнака, коли мала його за дівчину. І після цього забути його?.. Часом Ваніну охоплював страх. Чому почуття її так змінилися? Відтоді, як Міссіріллі назвав себе, все, про що вона раніше думала, ніби вкрилося якимсь серпанком і поставало перед нею в туманній далині.
Через тиждень Ваніна не витримала. Бліда, трепетна, ввійшла вона разом з лікарем у кімнату юного карбонарія. Вона хотіла сказати йому, що треба умовити князя, аби він звелів доглядати пораненого комусь зі слуг. Вона пробула в кімнаті не більше десяти секунд, але через кілька днів знову прийшла з лікарем.
Якось увечері, хоч Міссіріллі стало набагато краще і Ваніна вже не боялася за його життя, вона наважилась зайти сама. Побачивши її. Міссіріллі невимовно зрадів, але вирішив приховати свої почуття, бо хотів зберегти гідність, як то подобає мужчині. Ваніна, яка зайшла до нього, палаючи від сорому, боялась, що П'єтро освідчиться в коханні, однак він прийняв її з шляхетною і відданою приязню, але без жодної іскри ніжності. Відвідини були короткі — П'єтро і не пробував її затримувати.