Мати збагнула це й стала на синів бік.
— А хай вже вам! Що ви тут шукаєте, роззяви? Забирайтеся звідси, вашого розуму не стане з паничем розмовляти. Йому годиться в друзі лише попів син.
Хлопці знизали плечима й пішли.
— Раз панич, то нехай собі буде...
Невдовзі повернувся додому батько. Спокійно відповів на боязке синове привітання. Батькова поведінка не віщувала нічого лихого.
— Правда, жінко, я казав, що виріс оцей хлопець. Такий уже міцний, як бугайчик.— Батько обмацав синові руки, плечі, спину, ніби на ярмарку лошака, якого збирався купити.
Імре дуже радів з такого початку. Не квапився тільки показувати свідоцтво, хоча іншим разом це було для нього найперше. Але молодший братик Берті не знав, з яких делікатних міркувань Імре намагався оминути розмову на цю тему, і він не втерпів:
— Ану лиш, покажи оцінки...
Тоді вже мати зацитькала хлопчину:
— Мовчи! Не лізь поперед батька в пекло! Хто тебе питав? — і вигнала Берті з хати. Вона збагнула, що ліпше буде, коли сама візьметься за цю справу. Відчувала: щось тут не гаразд, і через те сама хотіла вгамувати бурю.
— Справді, синку, покажи лишень той папірець! Ну!
Неохоче, але з удаваною поквапністю Імре подався по свідоцтво, ніби досі просто забув його показати.
Та озвався батько:
— Не руш його, сину! Хай лежить собі. Колись, років через десять, пошукаєш.
Батькові слова всіх здивували. А господар удавав, що нічого не помічає.
— Ну, синку, проминув час. Чотирирічного лошака вже конем називають. Виводять його з табуна і — до воза. Отже, я виведу тебе з шкільного табуна. Чого я бажав — збулося. Ти був слабий і хирявий, а зараз подужчав, нівроку, ще й порозумнішав. Тепер залишишся дома, я тебе вчитиму.
У Імре голова обертом пішла. Так ніби блискавка вдарила його в самісіньке тім'я. Потемніло в очах, і він трохи не зомлів. До розмови, що велася далі, Імре прислухався наче крізь сон. Мати й сама вдалася в розпач і почала з чоловіком завзято сперечатися.
— Убивця! — перелякано скрикнула вона.— Хочеш замучити власну дитину?! Я покину тебе,— вела далі,— подамся з оцим одним сином світ за очі, за тридев'ять земель, голодом нидітиму, працюватиму, наймичкою стану, а таки вивчу хлопця. Я не дам, щоб він зоставався селянином, не дам, щоб рідний батько зробив з нього худобу...
— Я ж кажу, що в табун послав лошака,— правив своєї куратор.
— Покинь ті мужицькі балачки та не гніви бога...— Вона заплакала й голосила до самої півночі, аж ціле село дивом дивувалося.
Імре запекло біля серця. Він приготувався до смерті. Чекав, що враз ні сіло— ні впало помре.
Але він не вмер, а роздумував доти, поки не заснув.
Ніхто не чіпав хлопця. Прокинувся він другого дня на сіннику. Збудив його батько.
— На копита, сину!
Імре навіть не второпав, що це. Але зрозумів, коли батько вдруге гримнув суворо:
— До роботи!
Мусить іти. Іти росяним ранком на поле капусту сапати.
Наймитова жінка розраджувала Імре:
— Негарно це від господаря, несправедливо. Коли раз віддали в пани, то нехай би вже так і залишили. Чому позаздрив господар? Хіба не хоче, аби син був кращий за батька?
Імре повернувся і сердито пробурчав:
— Не чіпайте тата!
— Гаразд, гаразд, душко, але ж ти й мотики не вдержиш. Вона годиться в руки мужчині, а не такому тендітному щигликові, як ти.
— Годі вже вам! Я зумію не згірше за інших.
Жінка недовірливо глянула на Імре та й пішла собі.
Аж ось нагодився хтось із учорашніх парубчаків і весело гукнув:
— Здорово, гімназисте! Невже ж так панятись? Я теж можу вдавати з себе панича!
Імре зблід од злості. Навколо всі сміялися. Батько нічого не чув — працював оддалік.
А хлопчак далі глузував:
— Ну, йому вже бракує тільки жувального тютюну, щоб стати таким паничем, як я!
Розлігся регіт.
Імре відкинув мотику, зціпив зуби. Поблискуючи очима, погнався за хлопцем, наче голодний вовк.
Колись знали Імре, як немічного, кволого хлопця. Тому дужий парубок не злякався. Та Імре дав йому такого потиличника, що хлопець мало не впав. Тоді вони взялися до бійки. За хвилину міцний парубійко вже лежав на землі. Імре гамселив його, аж пір'я летіло. Так товкмачив, ніби хотів зігнати на хлопцеві злість до всього світу.
Ледве одняли хлопця з рук Імре.
Батько і слова не сказав.
Гімназист сапав цілий день, а назавтра не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Та батько знов послав його на поле.
Хлопець робив ціле літо — і жав, і возив, і молотив...
Бідолашний Імре. Таки став звичайним сільським парубком. З жалем і відчайдушною тугою він думав: "Коли б я ще раз міг стати гімназистом..."
Гула молотарка. Добірна червонава пшениця густо стікала в мішки. Незважаючи на порох, дівчата весело, з піснею на устах носили полову. Тільки Імре сидів сумний на лантусі біля ваги і записував, скільки кілограмів у кожному лантусі. Поруч нього—вила, якими допіру відкидав солому.
— Імре! — покликав батько.
— Прошу?
— Повезти тебе у вересні до школи?
Імре глянув на батька широкими від подиву очима, здригнувся. Хлопець не міг здобутися на слово. Нарешті сказав:
— Ваша воля, тату.
Але на очах забриніли дві перлисті сльозини.
Батько з ласкою та тихою усмішкою під вусами поглядав на сина.
— Невже ж доведеться ще раз одібрати від пана вчителя Цобела листа з проханням навчити тебе старанності? Та від дядька Папа? Та ще від крамаря "Шварцгелба" ?
Хлопець ридма ридав.
А батько голосно, щоб інші теж почули, гукнув:
— Бені!
— Прошу, господарю!
— Візьми ті вила і відкидай солому. Хіба не бачиш їх? Ті вила, що були в школяра! Бо це не його робота, йому вчитися треба. Через два тижні він поїде до Дебрецена...
Імре кинувся до батька і цілував його міцні, смаглі й зашкарублі від праці руки.
О, більш ніколи не писатимуть батькові таких листів!
[1] Куратор — настановлений судом опікун малолітніх дітей-сиріт.