На вітах квітучої сливи перед хатиною згасали останні сонячні зблиски. "Смеркає", – подумав Рьохей і захвилювався, навіть сидіти перехотілося. Тож, аби згаяти час, штурхне колесо або візьметься підпихати вагонетку, хоч знає, що не подужає зрушити її з місця.
Тим часом робітники вийшли надвір, наблизились до вагонетки і, спершись на шпали, озвалися:
– Ти вертай додому, бо ми заночуємо, – сказав перший.
– Якщо спізнишся, то вдома турбуватимуться, – додав інший.
Рьохеєві похололо у п'ятах. У голові майнула думка, що от-от зайдуть сутінки, що звідси додому втричі довша дорога, ніж з Івамура, де він був минулої осені з мамою, що доведеться самому тюпати в такий далекий світ, – і на очі навернулися сльози. "Та сльозами не зарадиш – не гоже плакати", – подумав Рьохей. Насилу вклонившись парубкам, він притьмом дременув понад колією.
Якийсь час хлопець біг, як у нестямі. Пакетик тістечок за пазухою заважав – Рьохей його пожбурив; аби швидше дістатись додому, покидав і дзорі. Хоч камінці й кололи крізь вутленькі табі, а все-таки ногам стало легше. Обминаючи ліворуч море, Рьохей жваво подерся крутим схилом. На очі набігали сльози, обличчя перелякано кривилося, але Рьохей, захеканий, змагаючи втому, біг і біг без упину.
А коли добіг до бамбукових чагарів, вечірній серпанок у небі над горою Хіґанеяма почав згасати. Серце калатало щораз дужче. Йому здалося, що він біжить не тою дорогою, якою сюди приїхав, і ще більше захвилювався. Відчувши, що вся одежа набралась потом, Рьохей, ні на мить не спиняючись, кинув на дорогу й хаорі.
Досягти мандаринових садів, хлопець помітив, що навколо залягла темрява, "Тільки б урятуватися", – думав він, спотикався, падав і біг далі.
Нарешті далеко в пітьмі замріло будівництво вузькоколійки, і в Рьохея з очей мало не бризнули сльози. Та він тільки зарюмсав і мчав далі.
Коли хлопець опинився у селі, у будинках обабіч вулиці вже світилися електричні вогні. У тому світлі Рьохей ясно побачив, як з голови його струмує пара. Побачивши засапаного хлопця, жінки біля криниці й чоловіки, що верталися з поля, занепокоєно перепитували: "Що сталося? Що з тобою ?" Та Рьохей, як німий, пробігав уже мимо якогось яскравого будинку – бакалійної крамнички чи, може, перукарні.
А от і поріг батьківського дому. Рьохей не стерпів і ревно заплакав. На його плач мерщій примчали тато й мама. Стривожена ненька хотіла його приголубити, але не могла – хлопчина пручався, не вгавав. Либонь, той плач далеченько розлягався, якщо під дверима назбігалося так багато сусідів. Усім кортіло знати, що сталося з дитиною. І хоч як хлопця втихомирювали, а йому несила було погамувати плач. Згадуючи про довгу дорогу, яку довелося пробігти, про недавній розпач, він голосно хлипав і ніяк не міг заспокоїтися…
У двадцять шість років Рьохей з жінкою і дитиною переїхав до Токіо. Тепер на другому поверсі в редакції одного часопису він орудує червоним олівцем коректора. Але ще й зараз подеколи безпричинно йому на думку навертається та пригода. А хіба безпричинно?.. У втомлених мирською суєтою очах, як і колись, мигає імлистий чагарник і згориста дорога…