В зоряні світи

Страница 40 из 42

Бережной Василий

Несподівано її хитнуло, а на скафандр сипнули густі бризки. Оглянулась. Неподалік од неї колами роз-ходились хвилі, неначе там упав камінь. Та ось через якийсь час на поверхню води виринув… Михайло! Ольга відразу впізнала його. І, сказати правду, в першу мить зраділа.

— Михайле! — гукнула в мікрофон.

Мовчанка.

— Михайле!

Знову у навушниках ні звуку.

Тоді вона легко підпливла до юнака і торкнулася його плеча. Та розмовляти не вдалося. Крізь окуляри шоломів бачили, що говорять, але звуків не чули. Інколи в навушниках з’являлися якісь невиразні шуми і відра-зу згасали. Почали перемовлятися жестами. Рації — то не біда, головне, що скафандри втримали!

Михайло показав рукою вбік, Ольга помітила на воді якийсь предмет. Що б то могло бути? Обережно підпливла і ледве не скрикнула: то гойдався її кисневий балон. А якби вони не помітили?

Похапцем, наче боячися, що балон десь дінеться, вона схопила його і притиснула до себе. Так і є — обі-рвалися лямки. "А в тебе?" кивнула Михайлові. "Все гаразд", так само кивком відповів він. При падінні Михайло теж забився — нестерпний біль шпигав аж у саме серце.

Гребучи руками, попливли поруч. Скафандри, наповнені повітрям, допомагали їм триматися на воді, а поза цим плавати тут було так само, як і в морі на Землі. Коли б ще можна було працювати ногами — було б зовсім добре. "Підземелля", налите синьою водою, освітлювалось зовсім слабо. "Світло потрапляє сюди з туне-лів, — думав Михайло. — Треба знайти, не гаючи й хвилини…" Тривожними очима обоє мацали кам’яний "бе-рег", що, підносячись на кілька десятків метрів, переходив у таке ж сіре, важке склепіння. Помітили ще один отвір колодязя вгорі, але що з того?

Страх поволі закрадався в Ольжину душу, страх і безнадія. Дівчині здалося, що вже й час зупинився, що вони тут плавають безкінечно довго і ось-ось невистачить кисню. В уяві вона бачила то стривоженого батька, який біжить сюди тунелями, то себе з Михайлом — вже мертвих на воді. А скоро ж має прибути допомога з Землі… Коли то їх знайдуть?..

Михайло теж бачив, що шансів на порятунок майже нема. І це його злило. Хотілося кинутись на осоружний кам’яний мур, трощити, ламати його дужою рукою…

Отвір!

"Бачиш, Олю, отвір!" гукнув у мікрофон, забувши, що радіо не працює. Шум і тріск наповнив йому вуха. Тоді показав рукою, і вони попливли швидше. Тільки б вибратись, тільки б вибратись із цього селенітського моря!

Але отвір, видно проточений водою, зяяв зависоко. Наче дельфін, підкинувся Михайло вгору. Ще раз, ще… Хапався руками за стіну, слизьку, вкриту мохом, але то були жести відчаю. Інколи йому вдавалося виско-чити Із води з коліньми, та до пролому було ще високо. Ні за що схопитися! І кожного разу Михайло падав униз, глибоко, з головою поринаючи у синю воду.

Ольга теж підпливла до стіни, помацала її долонями: а може, знайдеться хоча б маленька зазубрина!

"Спробую висадити її, — надумався Михайло, — може, хоч вона врятується". Але з цього нічого не ви-йшло. Коли він піднімав дівчину, то сам поринав. Кидок підносив її не набагато вище, ніж Михайло викидався сам.

Потомилися, лягли на воду горілиць. "Невже більше немає отворів? — подумав Михайло. — Мабуть, немає, бо вода випарувалась би. А так — вона ж тут майже герметично закрита… Цей пролом, видно, не такий давній, та й то скільки води випив, бач, як високо! А може, й ще десь є?" Попливли. Враз Ольга шарпнула його бік і, коли він оглянувся, показала назад. Те, що вони побачили, було таким несподіваним, таким неймовірним! Вдалині котилася висока хвиля! Що це має означати?

Михайло щось кричав, показував руками то на хвилю, то на пролом. Нарешті вхопив дівчину за пояс і почав одгрібатися від стіни. Ольга здогадалася: хвиля може вдарити їх об камінь… Енергійніше запрацювала руками. Та ось Михайло зупинився, вони обернулися головами до пролому. Знову жестами юнак показував то на отвір, то на хвилю. А вона наближалася, миготіла крутим боком, неначе синім склом. "І що цей Михайло хоче?" подумала Ольга. Враз догадка блискавкою пронизала їй мозок — хвиля ж може викинути їх у пролом!

Приготувались. Затамувавши подих, лічили секунди… Ось вона, ось!

Все сталося так швидко, що Ольга й оком не моргнула. Опам’яталася на тунельних плитах, оглянулась — який жах! — вони лежать над самісіньким краєм… Відступаючи вода ледве не винесла їх назад. Що ж це було — таке сильне, могутнє і… таке добре? Вони не знали. Та й де їм зараз міркувати над такими питаннями? Ольга спробувала підвестись — біль обпік їй усе тіло. Упала. Зціпивши зуби від власного болю, Михайло взяв її на руки і, кульгаючи, пішов у глибину тунелю.

Останні кроки Михайла Мілька

Тунель і тунель. Довгий, безкінечний і, як почало здаватися Михайлові, — одноманітний. Знервований усією цією пригодою з падінням, заклопотаний здоров’ям Ольги, він зовсім не звертав уваги на такі речі, повз які раніше байдуже не пройшов би. В одній з величезних печер, через яку вів тунель, лежало щось подібне до кістяка гігантської, мабуть, морської тварини. Михайло не став розглядати цих решток якого-небудь місячного бронтозавра. Ступаючи так, щоб не зачепити їх, він швидко проніс Ольгу через печеру і знову потрапив у ту-нель. Часто попадались обвали, інколи траплялись і неосвітлені квартали, доводилось пробиватись крізь темря-ву навпомацки. Старався йти весь час уліво: йому здавалося, що саме в цей бік той колодязь, у який вони впали. А поблизу нього він зійде вгору — там "бібліотека"! Нишпорив очима по пилюці, що вкривала підлогу тунелю, хотів, ой, як хотів побачити сліди Івана Макаровича. Адже професор, шукаючи їх, міг спуститися сюди… Але ніяких слідів не було. Тисячі, сотні тисяч років тут не ступала жива нога — непорушним, незайманим лежить віковічний пил… Михайлова ступня тоне в ньому, і юнакові здається, що він іде по пругкому шару днів, сто-літь, епох… Вони тут осипалися і лягали, як жертви в боротьбі живого і неживого. На довгий час неживе пере-могло. Та ось на спустілу арену бою прибули вони — радянські люди, і планета починає оживати! "Не журися, Олю! — гукає Михайло в мікрофон. — Життя невмируще, непереборне!"