Микола з хвилину байдуже дивився на лід і не знав, що казати.
— Чого ви мовчите, Миколо? — Ольга торкнула його плече. — Бачите — ми ось воду знайшли. Скільки льоду!
— Ет, що тепер ця крига… — махнув рукою радист. — Хоч би тут її було, як в Антарктиці, то що з того? Ми пропали!
— Товаришу Загорський! — сухо звернувся Плугар. — Негайно доповідайте, в чому справа. Ракета осунулась?
— Гірше, Іване Макаровичу! В ракету вскочив вовк.
— Пробачте, Загорський, як ви себе почуваєте?
— Не думайте, що я з глузду з’їхав. Ракетою заволодів Дік.
Вигук подиву вирвався з грудей Ольги й Івана Макаровича. Перебиваючи одне одного, розпитували, як це сталося. Микола розповів про далекосяжні плани монополії "Атомік-Вельт", про честолюбні наміри її боса, про свою сутичку з ним. Плугар слухав мовчки, а Ольга все вигукувала: "Ну, ви подумайте!"
Пішли до "кисневого залу".
— Значить, Іване Макаровичу, створили трохи атмосфери? — повеселішав Микола.
— Значить, створили.
— Повітрям і водою ми забезпечені, а їсти що будемо?
— Відносно цього дикого бізнесмена ми подумаємо, товариші, — промовив Іван Макарович, ходячи по залі. Загорський, Ольга і Мілько сиділи на підлозі. — Зараз я хочу розповісти важливіше. В таку далеку і таку небезпечну мандрівку, як експедиція на Місяць, мене особисто штовхала не проста цікавість. Хоча, мушу ви-знати, і цікавість у людському житті відіграє величезну роль. Так от, я поставив собі завдання вивчити, розвідати — чи є можливість оживити цю планету? По-перше, треба було встановити, чи було тут взагалі життя. Це ми з вами встановили незаперечно: було. По-друге, треба було вияснити, чи є тут джерела для створення атмосфери. Ви бачите — є! В місячних мінералах — безліч кисню! А маючи в своїх руках такі невичерпні джере-ла енергії, як атомні ядра, ми можемо практично, підкреслюю практично, ставити питання про створення атмосфери на нашому супутнику… Передбачалось, що ми зберемо всі ці відомості, повернемося на Землю і потім буде підготовлена велика експедиція з потужними приладами для видобування кисню й азоту, експедиція, розрахована на роки інтенсивної праці. Але, як бачимо, ми змушені лишитися тут. Життя прискорює наші плани! Ми починаємо велику, історичну справу — створення атмосфери Місяця. Закриємо вхід до цього підземелля, наповнимо його повітрям. Але от завдання — зв’язатись з Землею. Щоб, як тільки закінчиться ніч, до нас при-була підмога. — Іван Макарович зупинився біля Загорського. — Коли ви налагодите передавач?
Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу довелося повторити своє запитання.
— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Можна використати локатор! І як я раніше про це не подумав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…
— Правильно!
— Але ж Дік…
— Ага, тепер про цього невдячного суб’єкта, — Іван Макарович знову заходив по залі. — Він діє як кар-тяр, думаючи, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!
— Та що ви! — схопився Микола.
— А ось давайте поміркуємо…
І Плугар почав розповідати свій намір.
"Еврика!"
Коли екіпаж підійшов до "Комети", Ольга не могла стримати вигуку:
— Тільки подумати — тут засів ворог!
— Нічого, він довго не всидить, Олю, — сказав Загорський, ухопившись за той трос, що звисав із "коридорчика", — спочатку ми його "осліпимо"…
— Як?
— А ось так!
Микола за допомогою троса спритно вискочив на ракету і швидко зняв антену локатора. Ольга з захопленням дивилася на юнака.
— Тепер давайте побачимо, що робить претендент на світове панування, — сказав Іван Макаровим, іду-чи до ілюмінатора. Ольга та Михайло й собі підійшли.
Дік стояв, заклавши руки в кишені, і блискав металевими зубами.
Іван Макаровим приклав до ілюмінатора аркушик паперу, на якому великими літерами було написано:
"Вгамуйтеся. Припасів вистачить на всіх".
Дік махнув рукою, одвернувся. "Ну, почекай же, сучий сину, — думав Плугар. — Ось Микола тобі пока-же!" Він дивився в кабіну з наростаючим хвилюванням і напруженням: от-от туди прорветься Загорський! Але минала хвилина за хвилиною, а Микола всередині не з’являвся. А через деякий час він виліз наверх і коротко кинув:
— Догадався, гадюка, замкнув. Одійшли до всюдиходи.
— Що ж тепер буде? — стривожилась Ольга.
— Та що ж… — похилив голову в скафандрі Плугар, — доведеться підірвати люк. Добре, що в машині вибухівка є. Шкода карьожити ракету, але що ж поробиш — нам потрібна провізія, нам потрібен локатор, щоб зв’язатися з Землею. Інакше — загинемо.
Помовчали. Всі четверо позгинались, неначе під важкою ношею.
— Треба під’їхати до хвоста, вибухівку носити так, щоб не побачив, — міркував Загорський. — Не всти-гне він і костюма свого надіти, як повітря вирветься з кабіни.
— Так йому й треба, диверсанту! — підтримала Ольга.
— Але все-таки шкода "Комету", — обізвався Мілько.
— Мені й самому шкода, Михайле, але іншого виходу нема.
Вони дивилися на красуню-ракету, що величезною сигарою лежала на віковічному поросі Місяця, і в ду-мці вже прощалися з нею. Скісні промені сонця вкрили її блискучим сріблом, вся вона видавалась якоюсь урочистою, святковою, живою. "Невже ж доведеться її поранити?" думала Ольга. А в мікрофон сказала.
— А що, потім не можна буде її полагодити?
— Мабуть, ні, Олю, — відповів Іван Макарович.
— Що, хіба немає інструментів?
— Та інструменти є, навіть матеріал є для залатування пробоїн.
— Ну, так у чому ж річ?
— А в тому, що ми не знаємо, який пролом зробить вибухівка. Якщо невеликий, то звичайно…
— Еврика! — раптом вигукнув Микола. — Еврика! Я знайшов інший спосіб!
— Який? — в один голос запитали Ольга, Михайло і Плугар.
— Найпростіший! І як тільки я відразу про це не подумав! — Микола схопився і кинувся до ракети.
— Що він надумав? — пробурмотів спантеличений професор.