— Поїдете ви, товаришу Загорський.
І знову в Ольги защеміло серце. В ній боролося два почуття: гордість за батька і страх за його життя. Дівчина дивилася в ілюмінатор на стрімкі сиві скелі і думала: "Що там, за ними? Чи вистачить кисню?" А гори стояли мовчазні, посивілі від часу і, здавалось, байдужі до всього на світі: до сонця, що нагрівало їх, до холоду, що стискував і невтомно колупав їх, до цих ось людей, що примчали сюди з далекої Землі…
Іван Макарович сказав:
— Нам пора.
Втрьох вони швидко приготували машину, взяли балони стисненого кисню, всякі інструменти і припаси. Ольга побачила, як всюдихід, немов намацуючи шлях, поповз до міжгір’я.
Загадка Голубої долини
Хоча Загорський і був проти цієї далекої експедиції, але коли Іван Макарович доручив йому вести маши-ну, він сказав собі, що зробить все для досягнення мети. Міцні юнакові руки лежали на важелях, готові в кожну мить змінити напрямок руху. Спочатку було незвично вести машину, особливо на підйоми, не чуючи звуку. На Землі Микола звик по гудінню мотора визначати — легко чи важко машині, а тут доводилось орієнтуватися виключно по приладах.
До гір, що велетенськими шпилями здіймались навколо плато, на якому стояла ракета, було може зо три кілометри. Поверхня грунту простилалась перед машиною рівна, майже вся вкрита дрібним камінням і порохом. Інколи гусениці всюдихода поринали в товстий шар пороху, і тоді позаду машини здіймалася сіра завіса пилюки, здіймалася, та так і стояла — не клубочачись, а поволі опускаючись.
Сонце щедро поливало гори своїм білим промінням, і це сліпило очі мандрівникам. Та Микола призвича-ївся — сидів, схилившись уперед, рішуче прокладаючи шлях у невідомість. Траплялось проїжджати по такому щебеню, що здавалось — це шосе, прокладене кимось у давнину!
Івана Макаровича похитувало, він дивився на грізні гори, що заступали півнеба, а бачив чомусь очі доч-ки. Такі рідні, дорогі. Вона дивиться на нього з тривогою, а крізь тривогу, неначе світло крізь воду, пробива-ються промені радості. На якусь коротку мить у голові Івана Макаровича з’являється думка: "А може, й справді не слід так далеко забиватися?" Та він одразу відганяє її, дивиться на зубчастий гірський мур, що насувається на них, і думає: "Які багатства сховала тут природа?"
Всюдихід набирав швидкість. Микола з подивом помічав, що тут можна легко розвинути швидкість не то що 70–80 кілометрів, а 150–200. І тільки побоювання несподіванок, що їх, можливо, приховує оця бугриста не-займана поверхня, стримувало його від надмірно прудкої їзди. Назад по своїх слідах він їхатиме трохи швидше.
В одному місці гори розступалися — їх прорізувала ущелина шириною може метрів 50–60. Біля неї Іван Макарович наказав зупинитися.
Вийшовши з машини, вони почали оглядати міжгір’я. Ущелина, що розділяла гори, дуже нагадувала рус-ло висохлої ріки із стрімкими берегами. Іван Макарович дивився на її дно, і йому здавалось, що бачить там черепашки. Машиною спуститися вниз було неможливо, і Микола запропонував проїхати вузьким карнизом попід самісінькою горою. Іван Макарович не заперечував. Загорський сів за важелі і, коли поруч зайняв місце професор, включив мотор. Незважаючи на те, що навколо було море сонячного світла, в міжгір’ї панувала ціл-ковита темрява. І карниз, і глибока ущелина внизу — все було вкрите густою чорною тінню. Довелося включити фари. Бліде світло вихоплювало з темряви досить-таки вузький прохід і крутий схил гори зліва. Загорсь-кий вів машину обережно, притискуючись лівим бортом до скелі.
Враз Іван Макарович різко штовхнув його в плече і показав рукою вгору. Там, трохи попереду машини сповзав зі скелі величезний плаский камінь. Він загрожував розчавити машину, як сірникову коробку.
— Вперед! — скомандував по радіо професор, і Микола, не роздумуючи, дав швидкість.
Проскочили!
Полегшене зітхання пролунало під скафандрами наших мандрівників.
Та ось тінь різко обірвалася, і перед очима Плугаря та Загорського розкинувся дивовижний краєвид. Во-ни зупинилися, вражені незнаною красою. Гори розступилися, і перед мандрівниками, переливаючись самоцві-тами, голубіла велика рівнина, неначе море, коли воно, усміхаючись блискітками, синіє під прозорим небом. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина сяяла під сонцем міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення і зубчасті рештки скелі такого ж самого голубого кольору.
— Що це, Іване Макаровичу? — спитав Загорський, повертаючи свій шолом то на професора, то на го-лубу долину.
— Зупиніться, — сказав Плугар. — Сфотографуйте.
Професор вийшов з машини, і Загорському здалося, що він іде по воді, по хвилях, і не тоне! Микола діс-тав із багажника свій кіноапарат і почав крутити ручку.
Іван Макарович нагнувся, підняв кілька каменів, якими була всіяна вся рівнина. Поклав їх на долоню, з них так і бризнуло голубе проміння. Сапфір?
— Навіть у каліфів із казок Шехеразади не було такого багатства! — захоплено сказав Загорський, підходячи до професора з кіноапаратом на плечі. — Цікаве явище природи!
— Так… Дуже цікаве, — задумливо відповів Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моно-літ… Он що від нього лишилося, — він указав на кам’яний пагорб, на якому стирчав голубий зуб розчахнутої скелі. — Може, це робота сонця і холоду, а може, на неї впав метеорит… Повертаючись, дослідимо цю долину. їдьмо!
Коли б хто міг сфотографувати на кіноплівку, як всюдихід переїжджав долину, всіяну сапфірами, — це були б чудові кадри документального фільму. Гусениці машини відкидали цілий дощ камінців, а вони виблис-кували в променях сонця, неначе голуба вода. На шляху всюдихода дивовижне каміння здіймало тисячі тремт-ливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину, зупинити її залізну ходу. Але марно! Метал підминав каміння, несучи далі й далі своїх неспокійних господарів.
Селеніти
Чим довше їхали Іван Макарович та Загорський, тим різноманітнішими були краєвиди. То перед ними здіймалися червонясті гори, то простелялися вкриті сірим порохом рівнини. Інколи далина синіла — точнісінь-ко, як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо лежали всякі мінерали — може й такі, які лише сняться геологам.