Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить нестримно.
Місяць почав притягувати "Комету". Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Потік газу вихоплювався з бокового сопла, і величезний космічний корабель повернувся хвостом наперед. "Комета" падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше. Сила тяжіння Місяця захопила корабель у свої невидимі сіті, і він мчав до нічного світила з наростаючою швидкістю.
Поверхня Місяця вже займала півнеба, і, так само, як раніше, Земля здавалася грандіозною таріллю.
Знову заревів двигун. "Комета", стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.
Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механі-ка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління грудьми і, тримаючи пальці на білих кнопках, не відривав погляду від кругло-го екрана, На якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…
Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції!
Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються в намічене коло.
— Земля, Земля! Я — "Комета"! йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мік-рофон.
Ольга дивилася на батька, на Мілька, і тисячі тривожних думок шугало в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Михайло так спо-кійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все обійдеться гаразд, цей посадить! А як тоді назад, як старту-ватиме на Землю? Тут же немає ракетодрому, немає естакади…
— Останні кілометри! — піднесено-тривожно вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…
Раптом ракета стукнулась, струсонулася, обірвалося ревіння реактора, і Ольга інстинктивно заплющила очі. Щось тверде ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: "Кінець". І все поглинула темря-ва. Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помі-тно дрижала. Потім почувся голос:
— Треба медицину рятувати!
"О, та це ж Загорський, — впізнала Ольга. — Ще й жартує". Підвелася, перемагаючи біль. Міцною ру-кою Загорський підтримує її. Батько і Мілько, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.
Загорський підвів її до другого ілюмінатора.
— Дивіться, Олю! — патетично вигукнув він, — і запам’ятайте цю мить!
Ольга подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.
— Що — на Місяці хмари? — здивувалася вона.
— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла, оця густа хмара.
— Як-то?
— Це він своїм двигуном розтривожив мільйоннолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Ма-каровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?
— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського та дочки. — А ви придивіться до цієї хмари пилу — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівно-мірно, бачите — он камінь, а падає гак само, як пилинка!
Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного на Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки дрібний пил, а й чимало каміння. Тепер усе це повільно осідало.
— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.
— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, ра-дянської атмосфери!
Усім стало відразу веселіше на душі.
— Еге, без своєї атмосфери не потикайся нікуди: ні на Місяць, ні на Марс, ні на Венеру, — усміхнувся Загорський, весело поглядаючи на Ольгу.
Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.
Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, сточену горами. Во-ни здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів, схожих на руїни старовинних зам-ків, падали чорні тіні, і, може, від цього гірський пояс видавався ще більшим.
— А що ото — чи не шляхи часом? — запитала Ольга, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.
— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули! Зараз, товариші, почнемо нашу роботу.
Всі повернулись обличчями до командира експедиції. Іван Макарович продовжував:
— Ви, товаришу Мілько, огляньте моторну групу і всі механізми. Особливо перевірте кисневі прилади.
— Єсть!
— Ви, товаришу Загорський, негайно встановіть зв’язок із Землею.
— Єсть!
— А ти, Ольго, приготуй аптечку. На кожного з нас заведи картку — записуватимеш стан організму, як він реагуватиме на незвичну обстановку. Це дуже важливо. Все треба знати — температуру, пульс, кров’яний тиск, перевіряти зір, слух… Словом, як у хорошій поліклініці. Ясно?
— Ясно!
— Без мого дозволу з корабля не виходити. Я перевірю дію космічного проміння — воно згубне для ор-ганізму, а тут потоки його, цілі зливи, бо їх не затримує атмосфера. Виконуйте.
Кожен член екіпажу зайнявся дорученою справою. Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіну, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Ольга, розпаковуючи медикаменти, з тривогою поглядала на батька. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товсти-ми свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!
Загорський урочисто кидав у мікрофон:
— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підси-лені на Троянді, досягали старої планети трохи більше, як за півтори секунди. Вони пробивали верхні шари зе-мної атмосфери, несли на жадібні антени слова:
— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!