Кеш підходить до дверей з пилкою в руках. Тато стоїть біля ліжка, згорбатілий, руки обвисли. Він повертає голову, свій зморшкуватий профіль, і підборіддя його дрібно тремтить, коли він закладає тютюну під ясна.
— Померла,— каже Кеш.
— Відійшла й покинула нас,— каже тато. Кеш не дивиться на нього.
— Ти вже скоро кінчаєш? — питає тато.
Кеш не відповідає. Він входить у хату, все ще з пилкою.
— Ти б краще, гадаю, вернувся до роботи,— каже тато.— Тобі доведеться зробити все, що в силі, самому, бо хлопці ж далеко.
Кеш дивиться на її обличчя. Тата він зовсім не слухає. І до ліжка не підходить. Просто зупиняється серед кімнати, пилка при нозі, зіпрілі руки припорошені тирсою, обличчя поважне.
— Коли ти не встигнеш скінчити, взавтра, може, хтось прийде й допоможе,— каже тато.— Хоча б Верной.
Кеш не слухає. Він дивиться на її умиротворене й застигле обличчя, що розпливається у присмерку, немов темрява — це передвісниця тієї землі, куди наостанку ми всі відходимо, аж урешті здається, що обличчя підноситься вгору, легенько, як відбиток висохлого листка.
— Знайдеться досить християнських душ, щоб допомогти тобі,— каже тато.
Кеш не слухає. Трохи згодом він обертається і, так і не глянувши на тата, виходить. Пилка знову починає ширкати.
— Вони допоможуть нам у нашому горі,— додає тато.
Скрегіт пилки впевнений, вправний, неспішний; він розворушує на-півпригасле світло, і здається, що при кожному ході пилки її обличчя ледь оживає і набирає такого вигляду, наче вона прислухається й дожидає, наче рахує ті ходи. Тато дивиться вниз на її обличчя, на чорний розсип волосся Дьюї Делл, на її розкинені руки, на стиснуте в руці віяло, тепер непорушне на вицвілій ковдрі.
— Ти б краще вечерю приготувала,— каже він. Дьюї Делл не рухається.
— Справді, йди приготуй вечерю,— каже він знову.— Нам треба підкріпитися. Доктор Пібоді, гадаю, добре зголоднів по такій довгій дорозі. Та й Кешеві треба швидше поїсти і знов за роботу, щоб учасно скінчити.
Дьюї Делл зводиться, важко стає на ноги. Погляд її спрямований вниз, на обличчя. Воно на подушці наче відлите з бронзи, самі лише руки схожі на живі, зігнуті й вузлуваті у своїй розслабленості, спрацьовані, але й насторожені, бо втома, вичерпаність, муки ще не покинули їх, так наче вони не певні, чи справжній цей спочинок, і пильно й сторожко бережуть нагоду передихнути, добре знаючи, що вона не може тривати довго.
Дьюї Делл схиляється й висмикує ковдру у неї з-під рук і натягує до самого підборіддя, розпростує і вигладжує. Тоді, так і не глянувши на тата, обходить ліжко і виходить з кімнати.
Вона вийде туди, де Пібоді, де вона зможе стати у присмерку й подивитись йому в спину з таким виразом, що він відчує її погляд і обернеться і скаже: не треба так перейматися горем. Вона була стара, та й хвора. Страждала дужче, ніж ми уявляємо. Вона й не могла одужати. А Вардаман уже підростає, і ти зумієш про всіх подбати. Не треба так перейматися. Краще піди приготуй вечерю. Не конче багато. Але їм треба поїсти, а вона дивитиметься на нього й казатиме: "Ви так багато могли б зробити для мене, якби захотіли. Якби ви хоч здогадалися. Я — це я, і ви — це ви, тільки я знаю це, а ви ні, але ви могли б так багато зробити для мене, якби захотіли, і якби ви захотіли, я могла б усе розповісти, і тоді ніхто б цього не знав, окрім вас, та мене, та Дарла".
Тато стоїть над ліжком, руки обвисли, сам згорбатілий, непорушний. Він підносить руку до голови, чухрає волосся, прислухається до пилки. Потім підступає ближче, витирає руку з обох боків об полу і кладе їй на обличчя, а тоді на горбик ковдри, під яким її руки. Він доторкується до ковдри, як то, він бачив, Дьюї Делл робила, пробує розправити її до підборіддя, але замість того тільки мне все. Він знову пробує розгладити, тільки ж його рука незграбна, мов пазур, і ледве він вирівняє складки, як вони тут-таки з нав'язливою послідовністю наново набігають під його неоковирною рукою, аж нарешті він відмовляється від марних спроб, безсило опускає руку і знов витирає об полу її, з одного боку і з другого. Вищання пилки без угаву напливає на кімнату. Тато дихає тихо й хриплувато, жмакає яснами пучку тютюну.
— Хай діється воля божа,—каже він.— Тепер я зможу зуби вставити.
Криси капелюха обвисають Джуелові на плечі, вода крапотить на промоклий заплечник; він стоїть по самі кібточки в прудкому рові й підважує вісь підводи слизькою дошкою два на чотири пальці завгрубшки, сперши її на гнилу колоду. Джуеле, кажу я, вона померла, Джуеле. Едді Бандрен померла.
ВАРДАМАН
Потім я починаю бігти. Я добігаю до задніх дверей, вихоплююсь на ґанок і зупиняюся. Там я починаю плакати. Я відчуваю, де в поросі валялася та рибина. Тепер її порізано на шматки не-рибини, і на руках і на комбінезоні у мене не-кров. Тоді було не так. Це трапилось не тоді. А тепер вона так далеко зайшла, що мені П не схопити.
У спеку дерева стають схожі на курей, коли ті купаються в прохолодній пилюзі. Якщо скочити з ґанку, опинишся там, де лежала рибина, пошматована тепер на не-рибину. Мені чутно ліжко, видно її обличчя, їхні, я відчуваю, як підлога трясеться, коли по ній ступає той, хто приїхав і це все накоїв. Він приїхав і накоїв це все, з нею було все гаразд, але він приїхав і накоїв.
— Цей гладкий сучий син.
Я зіскакую з ґанку, біжу. З сутінок насувається дах клуні. Якщо підскочити, можна перелетіти — як та рожева леді у цирку.— прямісінько в теплий запах, і зовсім не треба чекати. Руки чіпляються за кущі, камінці й земля з-під моїх ніг сповзають униз.
Потім я знову можу дихати тим теплим запахом. Я заходжу в стійло, пробую доторкнутись до нього, і вже я можу плакати, можу вивергати з себе цей плач. Як тільки кінь перестає хвицятись, я можу плакати, плач може плакати.
— Він убив ЇТ. В?н убив її.
В ньому нуртує життя під шкірою, я чую його рукою крізь ту плямистість, воно вдаряє мені в ніздрі, аж нудота підступає плачем до горла, і я вивергаю з себе плач, і вже я можу дихати, вивергаючи цей плач. Такий він голосний! Я відчуваю, як життя тягнеться мені до рук, під пахви, тепер л вже можу вийти зі стійла.