— Це нам треба було здогадатися,— сказали ми.— Ти не міг цього передбачити.
— Я й не помітив, коли вона перегрілася,— сказав Кеш.— Мені треба було раніше звернути увагу.
Отож ми облили ногу водою. Здавалось, нога у нього під цементом була спечена.
— Тепер краще? — спитали ми.
— Дякую,— сказав Кеш.— Тепер добре.
Дьюї Делл обтирає йому обличчя крайчиком сукні.
— Якби ти трохи заснув,— кажемо ми.
— Само собою,— відповів Кеш.— Щиро дякую. Так добре стало. Джуеле, кажу я. Хто був твій батько, Джуеле?
Хай тобі бісі Хай тобі бісі
ВАРДАМАН
Вона під яблунею, а ми з Дарлом ідемо в місячному світлі, і кішка скакує й біжить, і ми чуємо, як вона щось мимрить там усередині,
— Чуєш? — питає Дарл.— Вухо приклади.
Я приклав вухо й почув її. Тільки не дотямив, що вона каже.
— Що вона каже, Дарле? — питаю я.— І з ким вона розмовляє?
— Вона з богом розмовляє,— відказує Дарл.— Просить, щоб допоміг їй.
— А чого вона від нього хоче? — питаю я.
— Хоче, щоб він сховав її від людського зору,— відказує Дарл.
— Чому вона хоче, щоб він сховав її від людського зору, Дарле?
— Бо тоді вона лежатиме у спокої,— каже Дарл.
— А чому вона хоче лежати у спокої, Дарле?
— Слухай,— каже Дарл. Ми чуємо її. Ми чуємо, як вона повертається набік.— Слухай,— каже Дарл.
— Вона повернулася,— кажу я.— Вона на мене дивиться крізь дошки.
— Авжеж,— погоджується Дарл.
— Як вона може бачити крізь дошки, Дарле?
— Ходім,— каже Дарл.— Ми не повинні її тривожити. Ходім.
— Вона сюди не може бачити, бо дірки згори;— кажу я.— Як же вона бачить, Дарле?
— Ходім заглянемо до Кеша,— каже Дарл.
/ я щось побачив, а що — Дьюї Делл не веліла нікому говорити.
Кешеві нога болить. Сьогодні надвечір ми закріпили йому ногу, а вона знов у нього болить, і він мусить лежати. Ми обливаємо ту ногу водою, тоді йому легшає.
— Мені добре,— каже Кеш.— Дякую вам.
— Спробуй трохи заснути,— кажемо ми.
— Мені добре,— каже Кеш.— Дякую вам.
А я щось побачив, а що — Дьюї Делл не веліла нікому говорити. Це не тата стосується, і не Кеша, і не Джуела, і не Дьюї Делл, і не мене.
Ми з Дьюї Делл спатимемо на сіннику. Це на задньому ґанку,, ним звідти видно клуню, місяць освітлює половину сінника, і ми будемо до
половини на білому, а від половини на чорному, світло місяця падатиме нам на ноги. А потім я піду подивитись, де вони ночують, коли ми у клуні. Сьогодні ми не в клуні, але клуню мені видно, тож я хочу побачити, де вони ночують.
Ми лежимо на сіннику, ноги наші в місячному світлі.
— Диви,— кажу я,— у мене ноги чорні. І в тебе теж.
— Спи,— каже Дьюї Делл. Джефферсон так далеко.
— Дьюї Делл.
— Що?
— Тепер же не різдво, то звідки він там буде?
Він ходить раз у раз по колу, рейки зблискують. Рейки зблискують круг за кругом.
— Що там буде?
— Той поїзд. У вітрині.
— Та спи вже. Завтра побачиш, чи він там є.
Може, Санта Клаус не знатиме, що вони міські хлопчаки.
— Дьюї Делл.
— Та спи вже. Він не дозволить, щоб котрийсь міський хлопчик його забрав.
Він у вітрині був, червоний, на рейках, і рейки зблискували коло за колом. Мені аж серце тьохнуло. А потім показалися тато, Джуел, Дарл і хлопець містера Джілспая. Ноги того хлопця видніли з-під нічної сорочки. Коли він входить у місячний промінь, ноги його пухнасті. Вони йдуть довкола будинку до яблуні.
— Чого їм треба, Дьюї Делл? Вони обходять будинок і до яблуні.
— Я чую від неї запах,— кажу я.— Ти теж?
— Цить,— каже Дьюї Делл.— Це вітер перемінився. Спи.
А я таки хочу дізнатися, де вони ночують. Четверо з'являються з-за будинку, йдуть через двір, освітлені місяцем, вона у них на плечах. Вони несуть її до клуні, місяць рівно й спокійно світить на неї. Потім вони повертаються і йдуть назад до будинку. Поки вони йшли в місячному світлі, ноги того Джілспайового хлопця були пелехаті. А потім я почекав і озвався: "Дьюї Делл", і ще почекав і тоді пішов дізнаватися, де вони ночують, і побачив щось, про що Дьюї Делл нікому не веліла говорити.
ДАРЛ
Він так наче з темряви зродився проти темних дверей, тільки-но спалахнуло — худий, мов верховий кінь, у самій нічній сорочці. Він зіскакує на землю, на обличчі вираз лютої невіри. Мене він побачив, навіть не обернувши голови й не повівши очима, в яких відблискував той спалах, як два маленьких смолоскипи.
— Ходім,— каже він, зіскакуючи вниз схилом, що веде до клуні. За хвильку він уже біжить, сріблястий під місячним світлом, потім
вистрибує з нього, як пласка бляшана фігурка на тлі раптового й безгучного вибуху, коли вся покрівля клуні схоплюється вогнем, наче там повно пороху. Виразно проступає передня стіна, стіжкуватий фасад з прямокутним дверним отвором, в якому видніє на кобилиці приземкуватий обрис труни, схожої на кубістичного жука. Позад мене з хати вибігають тато, Джілспай, його син Мак, Дьюї Делл і Вардаман.
Він зупиняється перед труною, Нахиляється, дивиться на мене, обличчя розлючене. Угорі розкотисто гоготить полум'я, на нас тягне прохолодою, вітерець ще зовсім не гарячий, і жменя полови раптом знімається й вихором летить вподовж стійла, де кричить кінь.
— Швидко,— гукаю я,— коні!
Він ще хвильку втуплений у мене" потім дивиться на покрівлю і враз кидається до стійла, звідки чути коня. Кінь шарпається й копає,
V 131
удари копит вриваються в тріскотіння вогню — це наче довжелезний поїзд гуркоче нескінченною естакадою. Повз мене пробігають батько й син Джілспаї, нічні сорочки у них до колін, вони верещать, голоси їхні тонкі й високі, вигуки безглузді й заразом такі дикі й скорботні: "...корова... стійло..." Нічна сорочка Джілспая випинається перед ним у протязі, роздимається круг волохатих стегон.
Двері до стійла захряпнулися. Джуел гепає в них задом, вони відчиняються, він вибігає пригнувшись, кожен м'яз під одежею напружений, він тягне коня за голову. Кінь у цьому жахтінні дико поводить очима, що тихо й миготливо горять опаловим вогнем; м'язи його пружно ходять, коли він закидає голову, відриваючи Джуела від землі. Той усе тягне коня, повільно й моторошно, потім знов люто бликає на мене через плече. Клуня вже в них позаду, кінь і далі пручається й рветься назад до дверей, аж це повз мене пробігає Джілспай-батько зовсім голий, його нічна сорочка напнута мулові на голову, він лупить очамрілого коня, щоб той швидше відступив за двері.