— Що таке? — спитав він.
— Отже, у Сноупса дістали,—сказав я.— Маю надію, він сьогодні-таки їх пришле? Виїхати ж треба взавтра раненько, бо дорога далека, через Моттсон.
Цю мить він раптом перемінився і знову прибрав звичайного свого мізерного вигляду, губи його заплямкали.
— Я роблю все що можу,— сказав він.— Бог свідок, що ледве чи кому-небудь доводилося зазнати стільки випробувань і насмішок, як мені.
— Коли хто зумів перехитрити Сноупса в оборудці — то він неабиякий мастак,— сказав я.— Що ви йому дали, Енсе?
Він не обернувся до мене.
— Я дав йому закладну під культиватор і сівалку,
— Але ж вони й сорока доларів не коштують! Хіба далеко ви заїдете таким дешевим запрягом?
Тепер вони всі дивились на нього, спокійно й напружено. Джуел стояв напівдорозі, чекаючи, коли зможе підійти до коня.
— І ще дещо дам,— сказав Енс.
Він знову заплямкав губами, вигляд у нього був такий, наче йому ось-ось заїдуть у зуби і він уже заздалегідь з цим примирився.
— А що саме? — спитав Дарл,
— Ч-чорт! — промовив я.— Беріть-но моїх мулів. Потім вернете. Я якось тут упораюся.
— Так он чого ти вчора ввечері нишпорив у Кеша по кишенях,— сказав Дарл. Він так це сказав, наче з газети вичитував, наче йому було байдужісінько. Тепер і Джуел підступив ближче, втупив у Енса ті свої осклілі очі.— А Кеш хотів на ці гроші балакучу машинку у Сю-рата купити,— докинув Дарл.
Енс усе плямкав губами. Джуел пильно дивився на нього. Навіть не кліпаючи,
— Але ж це тільки вісім доларів,— сказав Дарл байдужим тоном, наче йому до цього не було ніякого інтересу.— Якщо й їх докласти, все одно на пару мулів не вистачить.
Енс глянув швидко на Джуела, скоса так блимнув, потім знову схилив очі.
— Бог свідок, такого нещасного, як я...— сказав він.
Вони все ще мовчали. Просто дивились на нього, вичікуючи, а він ковзав очима у них по ногах, але не вище.
— І коня,— додав він.
— Це якого коня? — спитав Джуел.
Енс не ворухнувся. Чорти б його батькові, але якщо не можеш втримати синів у шорах, то вижени їх з хати, хоч і які вони дорослі. А коли вже й цього не можеш, то, чорти б його батькові, але мусиш тоді сам забратись. Я б таки так і вчинив, чорти б його батькові!
— Ти хочеш сказати, що мого коня запродав? — спитав Джуел. Енс стоїть, як стояв, руки обвисли.
— П'ятнадцять років у мене в роті нема жодного зуба,— каже він.— Бор це знає. Він знає, що п'ятнадцять років я не їм того харчу, який він призначив для людини, щоб вона підтримувала себе на силі, і я все призбирував цент за центом на нові зуби, але щоб родині не на шкоду — нехай, думаю, хоч колись зможу їсти призначений від бога харч. І я віддав ці гроші. Я собі подумав, що як я можу обійтись без харчу, мої сини могли б обійтись без верхового коня. Бачить бог, я так подумав.
Джуел стоїть, руками обперся, дивиться на Енса. Потім одводить погляд. Він подивився через поле, обличчя непорушне, мов камінь, ніби це хтось чужий говорить про чийогось там коня, а він і не слухає. Потім протягло так сплюнув, мовив: "Чорт!" — одвернувся, дійшов до воріт, одв'язав коня й сів верхи. І ще й не встиг він скочити в сідло, як кінь зрушив з місця, і ось вони вже мчать дорогою, наче сам Закон женеться за ними. І так вони й зникли з овиду, вдвох схожі на плямисту віхолу.
— Що ж,— кажу я.— Візьміть моїх мулів.
Але він не хотів. І заставатись вони не хотіли, коли цей хлопчак цілий день ганяв канюків під палючим сонцем, мало не так само здитинівши, як і всі вони.
— То хоча б Кеша тут залиште,— кажу я.
Але вони й на це не пристали. Постелили йому на труні постіль з ковдри, уклали там і поряд примістили його інструмент, тоді запрягли моїх мулів і з милю провезли підводу дорогою.
— Коли ми вас тут обтяжуватимем,— промовив Енс,— то гак і скажіть.
— Та ради бога,— заперечив я.— Тут вам буде добре. І безпечно. А тепер вернімся краще та повечеряймо.
— Дякуємо,— сказав Енс.— У нас ще трохи лишилося в кошику. Нам вистачить.
— Звідки це у вас? — спитав я.
— З дому.
— Та воно ж досі зіпсувалося,— сказав я.— Ходімте поїсте гаряченького.
Але вони так і не погодились.
— Думаю, ми обійдемося,— сказав Енс.
Тоді я пішов додому, попоїв, приніс їм у кошику і знову став кликати до себе.
— Дякуємо,— сказав він.— Гадаю, ми обійдемося.
Так я їх і покинув, коли вони посідали навпочіпки круг невеликого багаття, чекаючи бозна-чого.
Я знов подався додому. І все вони мені з думки не сходили, і той хлопець, що так шалено помчав конем. Більше їм його й не бачити. Чорти б його батькові, але я й не став би дорікати йому. Не за те, що він не схотів віддати свого коня, а за те, що вирвався від такого три* клятого бевзя, як Енс.
Десь отак я тоді думав, Але ж чорти б його батькові, який не триклятий цей Енс, а чимось же він спонукає людей допомагати йому — навіть коли знаєш, що за хвильку сам же й картатимеш себе за цю дурість. Бо от не минуло й години після снідання, це вже другого ранку, як приїхав Юстас Грімм, наймит Сноупсів, з двійком мулів і питає, де Енс.
— Вони ж з Енсом наче не зійшлися,— сказав я.
— Звісно,— сказав Юстас.— Вся затримка була за конем. Я так і сказав хазяїнові, він віддає цих мулів за п'ятдесят доларів, бо якби його дядько Флем утримав цих техаських коненят, яких мав, то Енс би ніколи...
— За конем? — перепитав я.— Енсів син забрав цього коня й рвонув учора ввечері, він уже напівдороги до Техасу, і Енс...
— Я й не знаю, хто його привів,— сказав Юстас.— Нікого я не бачив. Просто знайшов коня в стайні оце вранці, коли прийшов нагодувати худобу, і сказав хазяїнові, і він звелів пригнати сюди мулів.
Ну, але тепер цього хлопця вони й у живі очі не побачать, це вже безперечно. Хіба, може, на різдво листівка від нього з Техасу прийде. І якби не зробив цього Джуел, то зробив би я це вже я йому завдячую. Чорти б його батькові, якщо Енс не вміє мани напускати на людей І Чорти б його батькові, якщо він не справжній проноза!
ВАРДАМАН
Тепер їх семеро, ходять малими чорними колами* Дивися, Дарле,— кажу я.— Бачиш?
Він дивиться вгору. Ми бачимо, як вони описують малі чорні довгасті кола, самі непорушні.
— Учора було їх тільки четверо,— кажу я. Тепер на клуні сиділо більш як четверо.