В свою останню годину

Страница 32 из 46

Уильям Фолкнер

Це його рука провела мене неушкодженим через потік, не дозволила, щоб мене поглинули розбурхані води. Кінь мій пройнявся страхом, серце моє впало, коли колоддя й вивернені з корінням дерева неслись на мене, мізерного; проте не здригнувся я душею: я знов і знов бачив, як в останню мить вони звертали з моєї путі, і голос мій перекрив гуркіт потоку:

— Хвала тобі, всемогутній господи божеі Нехай це. буде мені знак, що очиститься душа моя і знов я поверну собі твою любов!

І зрозумів я тоді, що маю прощення. Потік, небезпека були позаду, і знов їдучи верхи по тверді земній, коли мій Гефсиманський сад щораз ближчав і ближчав, я знайшов ті слова, яких потребував.

Я ввійду в дім, зупиню її, перше ніж вона почне говорити, і скажу її чоловікові:

— Енсе, я грішний. Вчини зі мною все, що твоя воля.

То було так, наче все це я вже сказав насправді. Моя душа почула себе вільнішою і спокійнішою, ніж за довгі роки, глибока вмиро-твореність огорнула мене. Повсюди я бачив його руку, в серці моєму звучав його голос:

— Не вгашай духу. Я з тобою.

Нарешті я під'їхав до Таллового будинку. Коли я був близько, вийшла його найменша дочка й озвалась до мене. Вона сказала, що її вже нема серед живих.

Я согрішив, о господи! Ти знаєш міру мого каяття й намір моєї душі. Але бог милостивий, він прийме намір за чин, він-бо знає, що коли я промовляв ті слова у своїй сповіді, вони були звернені до Енса, хоч його самого там і не було. Це він у своїй безмежній мудрості не дав зірватися зізнанню з її вмирущих уст, коли вона лежала у колі тих, хто любив її й довіряв їй, а я тим часом долав воду, стриману силою його руки. Хвала тобі у твоїй щедрій і всемогутній любові, хвала!

Я вступив у цей дім скорботи, у цю скромну оселю, де лежала ще одна грішна смертниця, що її душа постала перед страшним неминучим судом, земля їй пухом.

— Благословення господнє сьому домові,— прорік я.

ДАРЛ

Верхи на коні поїхав він до Армстідової ферми і верхи ж і повернувся, ведучи за повіддя Армстідових мулів. Ми запрягли їх і поклали Кеша на труну Едді. Коли ми поклали його, він знову виблював, тільки встиг вчасно одвернути голову, щоб підводи не забруднити.

— Всередині йому теж ушкодило,— сказав Верной.

— Кінь, мабуть, і в живіт його вдарив,— сказав я.— Вдарив він тебе у живіт, Кеше?

Він спробував щось сказати. Дьюї Делл знову обтерла йому рота.

— Що він каже? — спитав Верной.

— Що ти кажеш, Кеше? — спитала і Дьюї Делл.< Вона нахилилася.— Його інструменти,— пояснила вона.

Верной узяв їх і поклав на підводу. Дьюї Делл трішки піднесла Кешеві голову, щоб він побачив. Ми їхали далі; я й Дьюї Делл сиділи біля Кеша, підтримували його, а той їхав попереду верхи. Верной стояв і якийсь час дивився за нами. Потім обернувся й пішов назад до мосту.' Він ступав обережно, помахуючи рукавами сорочки, наче теж промок.

Він сидів на коні перед ворітьми. У воротях чекав Армстід. Ми зупинились, він скочив а коня І ми зняли Кеша й внесли в хату, де місіс Армстід уже приготувала постіль. Там вона й Дьюї Делл залишилися роздягти його.

Ми пішли за татом до підводи. Він сів на підводу й заїхав на подвір'я, ми ззаду йшли пішки. Те, що ми промокли, нам стало в пригоді, бо Армстід сказав:

— Заходьте, будь ласка, в хату. А оце там можете поставити. Він ішов за нами, ведучи коня, тоді зупинився біля підводи, повіддя в руках.

— Дякую,— сказав тато.—4 Ми й у повітці оно влаштуємось. Вам ї так з нами морока.

— Заходьте в хату,— повторив Армстід.

На багряному його обличчі знов дерев'яний вираз, цей зухвалий, понурий і суворий вираз, немов обличчя й очі були з дерева різного кольору, одне страшенно бліде, друге страшенно темне. Сорочка на ньому почала підсихати, але ще прилипала до тіла при кожному порусі.

— Вона б це оцінила,— сказав тато.

Ми випрягли мулів і загнали підводу в повітку. З одного боку вона не мала стіни.

— Заходьте ж у хату,— знову повторив Армстід.

— Дякую вам,— відповів тато.— Коли б ваша ласка, то дали б їм трохи перекусити. *

— А то ж як,— сказав Армстід.— Лула догляне Кеша і зразу ж приготує вечерю.

Він повернувся до коня і почав знімати сідло, мокра сорочка липла до тіла, коли він рухався. Тато не схотів іти в хату.

— Заходьте поїсте,— сказав Армстід.— Зараз буде готове.

— Щось мені не хочеться,— відповів тато.— Дякую вам.

— Та заходьте, обсохнете й поїсте,— сказав Армстід.— Тут усе буде гаразд.

— Хіба що заради неї,— сказав тато.— Тільки заради неї перекушу. Нема в мене вже ні запрягу, нічого. Але вона буде вам усім вдячна.

— Та чого там,— сказав Армстід.— Заходьте, хлопці, підсохнете.

Проте після того як Армстід дав татові чарку, йому відлягло, а коли ми пішли глянути на Кеша, він з нами не пішов. Коли я оглянувся, він саме заводив коня до клуні, він уже говорив про те, щоб дістати новий запряг, а до вечері майже й зовсім наче сторгувався за нього. Він там у клуні, спритно прослизає проз того невгомонно вертливого вихра, заходить з ним у стійло. Вилазить на ясла, скидає сіна, тоді виходить, шукає і знаходить шкребачку. Потім вертається і швидко прошмигає проз нищівний удар копита і вихоплюється вгору навпроти коня, де той уже не може його дістати. Він орудує шкребачкою в небезпечній близькості до копит, сам спритний, мов акробат, і в любовному захваті кляне коня на всі заставки. Кінь закидає голову, щирить зуби, його вибалушені очі бликають у присмерку, наче мармурові кульки на барвистому оксамиті, коли він товче коня шкребачкою по морді.

АРМСТІД

Але ж на тобі,— на той час, коли я налив йому ще одну чарку віскі,— вечеря тільки ось-ось мала бути,— а він уже, можна сказати, встиг і мулів у когось сторгувати, в кредит. І ще й почав вередувати та перебирати, мовляв, ця пара йому не подобається, він не викидатиме грошей за нічого не вартих мулів, це було б наче курям на сміх.

— Побалакайте-но зі Сноупсом,— сказав я.— Він має кілька пар. Може, одна з них вам і підійде.

Тоді він заплямкав губами, дивлячись на мене так, немов я мав єдиний на всю округу запряг мулів і не погоджувався його продати йому, хоч насправді якби нг мої мули, вони б з мого подвір'я так і не виїхали. Тільки ж не знаю, що вони стали б робити, розжившись на мулів. Літлджон мені казав: греблю в долині Гейлі на цілих дві милі розмило, і до Джефферсона тепер тільки одна дорога — аж округ Мотт тсона. Але це вже Енсів клопіт.